Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— То подивіться.

Він підвівся, перетнув кабінет, зупинився біля шафи з теками, відчинив її і, порившись, дістав потрібну карточку.

На карточці я прочитав: «п. Евеліна Фломель»... Нью-йоркська адреса теж нічого мені не казала, однак я загнав її в пам'ять, так, про всяк випадок. Як випливло з карточки, мене звали Карл. Добре. Вже більше інформації.

Потім за пояс, поряд із прутом, я засунув пістолет, звісно, поставивши його на запобіжник.

— От і добре, — сказав я чоловікові. — То де мій одяг, і скільки ви мені заплатите?

— Ваш одяг знищений в аварії... І ще мушу вам сказати, що ваші ноги були стовідсотково зламані... а ліва навіть у двох місцях. Чесно кажучи, не розумію, як вам узагалі вдається стояти на них. Адже минуло лише два тижні...

— А на мені завжди все гоїться, як на собаці, — сказав я йому. — Так, а зараз про гроші...

— Які гроші?

— Відступні за те, що я не позиватимуся з вами за ваші протиправні дії і ще за дещо.

— Послухайте, це смішно!

— Що ж тут смішного? Тисяча готівкою, просто зараз, — і наша суперечка залагоджена.

— Навіть слухати про це не хочу!

— Раджу вам усе добре обміркувати. Виграєте ви чи програєте, подумайте, якої слави заживе ваш заклад, якщо матеріали досудового розслідування — авжеж, не без моєї допомоги, — стануть загальним надбанням. Я неодмінно зв'яжуся з Асоціацією лікарів, редакціями газет, і ще...

— Шантаж, — махнув рукою вусатий. — Тільки дарма стараєтесь, я вам так просто не піддамся.

— Або платіть тепер, або заплатите згодом, за рішенням суду, — сказав я. — Мені однаково. Але тепер вам було б дешевше.

Якщо вусань розкошелиться, тоді я знатиму напевне: мій здогад правильний і щось у цій справі нечисто.

Він витріщався на мене... навіть не знаю, скільки часу.

Нарешті...

— Не маю тут тисячі, — сказав він.

— Ваша сума? — уточнив я.

Чергова пауза.

— Це грабіж серед білого дня, — витиснув він.

— Ні, чоловіче, це звичайна оборудка, я продаю — ви платите. Ваша сума?

— Думаю, у мене в сейфі набереться сотень п'ять.

— Діставайте.

Обстеживши нутро маленького стінного сейфа, вусатий повідомив мені, що там є чотириста тридцять; я його не перевіряв, бо не хотілося залишати відбитки пальців. Він передав мені банкноти, і я запхнув їх у бокову кишеню.

— А зараз я хочу замовити таксі. В яку компанію тут легше дотелефонуватися?

Він назвав, я перевірив цей номер за довідником, а заодно і з'ясував, що ми — десь на півночі штату Нью-Йорк.

Наказав йому набрати номер і замовити таксі: як називалося це місце, я не знав, а показувати перед ним, що у мене прогалини в пам'яті, мені аж ніяк не хотілося. До слова, коли зривав із себе пов'язки ще там, у палаті, голова моя теж була забинтована.

Під час розмови вусатого телефоном я зауважив, як він називає це місце: то була Ґрінвудська приватна клініка.

Я загасив сигарету, дістав з пачки іншу й опустивсь у коричневе шкіряне крісло біля книжкової шафи, чим зменшив навантаження на ноги, мабуть, на кілька сотень фунтів.

— Зараз ми чекаємо тут, а потім проведете мене до дверей, — сказав я чолов'язі.

Більше від нього я не почув жодного слова.

2

Була вже майже восьма ранку, коли таксі зупинилося за моїм бажанням на перехресті в найближчому місті. Я розплатився з таксистом та ще хвилин із двадцять ішов. Потім відчинив двері в якусь забігайлівку, знайшов там затишний куточок і замовив собі на сніданок склянку соку, пару яєць, тост, бекон та три горнятка кави. Бекон був жирний, аж сочився.

Не менше години розправлявся зі сніданком, а тоді пішов далі. Відшукав магазин одягу і простовбичив під ним до о пів на десяту — до його відкриття.

Там купив штани, три спортивні сорочки, пояс, дещо зі спідньої білизни і пару туфель. Також узяв носовик, гаманець та гребінчик.

Далі я знайшов автостанцію і сів в автобус до Нью-Йорка. Жодна жива душа не намагалася мене зупинити. Схоже, людям не було ніякого діла до моєї персони.

Уже в автобусі, споглядаючи за вікном сільські красоти, де свіжий вітерець під холодним синім небом тріпав осінні краєвиди, я почав збивати докупи те, що знав про себе і про своє становище.

Отже, з волі Евеліни Фломель, як звали мою сестричку, я був зареєстрований у Ґрінвуді під ім'ям Карла Корі. Трапилося це після аварії, що сталася п'ятнадцять днів тому (плюс-мінус день-два). Тоді мені добряче потовкло кістки, але нині від тих переломів залишився хіба тільки спогад. Ніякої сестри Евеліни я не пам'ятав. Ґрінвудський персонал одержав розпорядження тримати мене непритомним, коли ж я вирвався з їхніх лап і став лякати їх законом, на них це подіяло. Що ж, чудово! Виходить, хтось мене боявсь і, думаю, небезпідставно. Отже, треба гнути цю лінію далі, чого б воно мені не вартувало.

Я подумки повернувся до аварії і міркував про неї, допоки від думок не заболіла голова. Це не була аварія. Таке в мене склалося враження, хоча й не знав, чому. Проте я докопаюся до істини, і тоді комусь буде непереливки. Дуже-дуже непереливки! Десь у глибинах мого єства спалахнув, розгоряючись, гнів — жорстокий, страшний. Досі кожен, хто бажав мені зла чи намагався використати мене, отримував по заслузі, тож і той, хто заварив цю кашу, хай би ким він був, також заплатить. У мене виникло непоборне бажання вбити, стерти на порох кожного, причетного до пригоди; я знав, що відчуваю це не вперше, і ще пам'ятав, що колись, у минулому, мені доводилося переживати щось подібне. До того ж, уже не раз.

Знову повернувшись до вікна, я дививсь, як падає з дерев змертвіле листя.

Діставшись до Великого Яблука, я поголивсь і підстригся в найближчій цирульні, а потім зайшов до чоловічої вбиральні й змінив на собі майку та сорочку: терпіти не можу волосся, що залишається на одязі після стрижки. Праву кишеню моєї куртки відтягував кольт 32-го калібру, який належав ґрінвудському безіменному персонажеві. Якщо хтось із Ґрінвуда або моя сестричка не тягнутимуть кота за хвіст і оголосять мене в розшук, боюся, той факт, що порушую Акт Саллівана[2], лише додасть мені проблем. Та хай там як, але вирішив залишити