Читати книгу - "Білий попіл"

Мимоволі глипнув на рудого. Він, вочевидь, тільки й чекав цієї миті, бо відразу кивнув:

— Ось це шукаєте?

У його руці були мої карти. Він перебрав колоду й виклав на стіл ту карту, завдяки якій мені вдалося ошелешити фокусом пристава: верхня половина карти — валет, нижня — король. Я поглянув на рудого, намагаючись прочитати в його очах, що той робитиме далі. Та він і далі тасував колоду.

— О! — рудий витягнув іще одну карту. — Моя улюблена!

І показав своїм приятелям трефову десятку. Потім вправним рухом фокусника провів нею по сукну і показав знову.

— А щоб мене!.. — прогудів бородань.

Замість десятки була четвірка.

— Ти знаєш, хто я?

Я повернувся на голос рудого. Й тільки зараз помітив на його шиї рубінову підвіску з оправою у вигляді змії.

— Чув, авжеж. Ти — Лисиця, — відповів, втупившись на його підвіску.

— І мені до душі це прізвисько! — докинув він весело. — Ось Петра люди звуть М’ясом… Хоча останньому, хто його так гукнув, він розтрощив голову пивною квартиною.

Бородань, про якого йшлося, вдоволено гимикнув, торкнувшись бороди. Я поглянув на невиразного — чекав, коли ж і він озветься.

— На жаль, він у нас німий, як риба, — сказав Лисиця. — Можете так до нього і звертатися: Німий.

Лисиця вишкірився, вдоволений власним жартом.

Схаменувшись, я дістав годинника з жилетної кишеньки: за чверть дев’ята. Притулив до вуха — цокає. То й слава Богу!

— Твоя правда, вже пора починати, — сказав Лисиця й кинув мені через стіл новісіньку колоду. — Роздаєш ти. Праворуч — твій виграш, ліворуч — наш.

Я кивнув. Кожен з цих трьох поклав на стіл по три карти сорочками догори, на карти лягли гроші. Я розпечатав колоду й перетасував.

— Та годі вже, — булькнув М’ясо.

Я перекинув свою колоду. Двійка. Поклав праворуч — це виграш. Наступний — король, він ліворуч, і це — програш.

— Хваліться, — хрипко сказав я.

Спершу перевернули свої карти Німий і М’ясо: ні двійок, ні королів. Лисиця не поспішав. Відкривав карти по одній. Шістка. Десятка. Третя карта зависла над столом. Лисиця усміхнено дивився на мене.

— Вгадаєш, що тут? — запитав він.

— Нема чого гадати, — сказав я.

— Твоя правда! — і він вдоволено ляснув по столу піковим королем.

— Убив! — гаркнув М’ясо і зареготав.

— До речі, про вбивства, — лагідно промуркотів Лисиця. — Коли в твоєму саквояжі закінчаться гроші — ми тебе вб’ємо. Та якщо гроші закінчаться в нас, ти вийдеш звідси не тільки багатий, але й живий! Слово честі.

Я знову дістав годинник. За сім дев’ята.

Карти тасував повільно — та мене й не підганяли. Так само, без поспіху, відкрився. М’ясо та Лисиця промовисто перезирнулися. Потім відкрили карти Лисиця й Німий. М’ясо перевернув карти останній — і виграв.

Я віддав гроші й знову зиркнув на годинник. Одна хвилина на десяту. На якусь мить я затамував подих, надіючись почути тупання поліціянтів надворі — марно. Пальці якось обважніли, мені ледве вдалося перетасувати колоду, — карти тричі падали з рук. Кидаю перші дві. Праворуч — валет. Вони почергово перевертають карти, й у кожного — по валету. Їх аж підкидає від радісного реготу… Я віддаю виграш кожному з трьох. Гроші в саквояжі помітно тануть.

Знову дивлюся на годинник. Десять на десяту. Відчуваю, як по щоці стікає піт. Невже облави не буде?

— Битий жак до ранку ввійде в смак, ге? — підморгує мені Лисиця.

— Це якщо доживе до ранку, — докидає М’ясо і знову шкіриться.

Мабуть, сподіватися більше нема на що.

Перетасувавши карти, простягаю колоду М’ясові, щоб скинув. Та щойно він, одірвавши від стільця своє широке гузно, нахилився вперед, я хльостко б’ю його краєм карт по очах. Він скрикує, затулившись. Тієї ж миті я щосили гачу попід стільницю носаком чобота. Є! Від удару ніж підкидає в повітря, й він дугою летить у мій бік. Підхоплюю, поки він ще не торкнувся сукна. Ось тепер побачимо! М’ясо намагається вхопити мене за руку своєю здоровецькою клешнею — даремно це він… Вправно чиркаю лезом по його долоні, відчуваю, як сталь глибоко впивається в окістя. Вискакую на стіл. У руці Німого невідь-звідки з’являється пістоль, націлений на мене, та я встигаю вдарити його ногою просто в носа. Гучний хрускіт — і Німий падає разом зі стільцем. Стріляє — куля летить у стелю. Лівою рукою підхоплюю саквояж і підступаю до переляканого Лисиці. Він, вочевидь, досі не усвідомлює навислої над ним загрози, бо незворушно сидить, де й сидів. Та останньої миті король грабіжників усе ж таки зривається, перекидає стілець, а я стрибаю та б’ю його ногами в плечі, й ми обидва падаємо: він — на підлогу, а я — на нього. В очах Лисиці — жах і подив. Я підпираю його нижню щелепу вістрям ножа, з-під леза проступає кров.

— Не в той курник ти поліз, Лисице, — кажу йому. — Чи геть не вмієш вивісок читати? А красти — це ще й гріх великий.

Умент збагнувши, про що йдеться, він квапливо розстібає замок підвіски. Я ховаю її собі в кишеню.

— Ну, чого притих, га? — знущально питаю Лисицю. — Бо я вже дійшов смаку…

Я б, мабуть, убив його тоді, хоча й прийшов без цього наміру. Підвівшись, добряче заїхав йому каблуком межи ноги, — Лисиця в’юном звивався од болю, що не заважало йому нерозбірливо викрикувати якісь погрози і прокляття. Не втримавшись, я заїхав черевиком іще раз — просто в його слиняву пащу. Тепер — тікати. Двоє дверей. Куди? Тим часом посеред кімнати зводиться на ноги Німий. Його лице заюшене кров’ю зі зламаного носа. В руці — ніж. Не біда, просто вийду через найближчі двері. Підхоплюю доволі тяжкий стілець, що на ньому сидів Лисиця, й жбурляю в Німого. Він змушений відскочити убік, а я — перш ніж стілець падає на підлогу — кидаюся до дверей. Уже простягаю руку, але торкнутися їх не встигаю — двері розчахуються самі. В одвірку — гевал зі щурячими очками. Пусте, — вістря ножа зблискує біля його міжніжжя, і до нього швидко доходить цей натяк. Свинорилий здоровань, високо піднявши руки, перелякано сахається. Чемний хлопчик.

Щось із хрускотом вдаряє мене щосили по спині й голові…

Стискаю зуби, інстинктивно примружившись, і намагаюсь встояти. Удар був нівроку… Втрачаю рівновагу й лантухом падаю навзнак — просто в обійми гевала. Стілець. То був тяжкий різьблений стілець, що його я пожбурив у Німого, а тепер — він швиргонув у мене, та ще й з якоюсь несамовитою силою…

Моя рука, досі стискаючи ножа, впирається об підлогу, і здоровань тут-таки на неї наступає. Потім стискає мою голову долонями, наче кавуна, і піднімає мене. Останнє, що пригадую, — сірий тиньк стіни, що невідворотно наближалася до мого обличчя, й біль у передніх зубах.

Розділ 2

Вода була крижана. Повітря бракувало. Я спершу навіть не міг збагнути, де низ, а де верх. Нарешті вдалося розгледіти світло десь далеко вгорі — я кількома сильними рухами смикаюся в той бік. Але поверхня — недосяжна, а одяг заважає пливти. Легені розпікає од жадання вдихнути на повні груди. Але ж як хочеться жити! Ще один відчайдушний змах, і я таки прориваю товщ річкової води, судомно вдихаю…

Я розплющив очі й не міг стримати бухикання, випльовуючи затхлу воду. Та ж таки кімната. Стілець, на якому я сидів у замурзаному мокрому одязі, стояв у калюжі. Переді мною, з відром у руках, — М’ясо. Ганчірка, намотана на його правицю, набубнявіла кров’ю.

— Диви, очухався, —