Читати книгу - "Ціна, Вальдемар Лисяк"

- Так, тільки ні я, ні мій син нічого спільного з цим не...

- Це не має значення, пане Тарловський. Цілком не має!

- Ви вважаєте, ніби невинність не має значення?!

- Так, оскільки значення має тільки справедливість.

- Згоден, адже ми говоримо про те саме.

- Боюся, що ми говоримо про щось зовсім інше, пане граф. Я говорю про справедливість, яку Рейх змушений застосовувати на території генерал-губернаторства для покарання бандитських дій, спрямованих проти німецьких чиновників та німецької армії. І тут саме такий випадок. Влада району вирішила, що якщо винні, тобто люди, які вчинили вчорашній вибух на залізниці, не здадуться – тоді за голову кожного загиблого німця будуть взяті життя десяти місцевих мешканців. У кожному з чотирьох містечок, що розташовані неподалік місця нападу, було заарештовано по десять заручників, всього - сорок людей. Як начальник гестапо в Руднику, я лише виконав наказ свого начальства і заарештував десяток людей з цього міста.

- Але чому саме Марека?

- Тому що він – фігура, пане, ваш син. Я вже казав, що хотів би заарештувати вас або більш значну фігуру, ось тільки ув'язнений на інвалідному візку привів би у в'язниці до трагікомічної ситуації, а подібна дешевка мені вже не до смаку. Крім вашого сина, я заарештував директора лікарні, директора банку, директора лісопилки, суддю, лісничого та парочку інших – суцільна гордість Рудника. Щоб було болючіше!

Тарловський прикрив очі, намагаючись упорядкувати думки, що кружляють наче перелякані птахи, але зміг вичавити з себе лише відчайдушне запитання:

- І що тепер?

- Про це я вам уже говорив, пане граф. Якщо винні у вбивстві німців не здадуться німецькій владі до півночі, то завтра вранці ми заручників розстріляємо. Якщо ж вони здадуться – ми заручників випустимо, і ваш син повернеться додому. Все просто.

Тарловський мимоволі підняв голос, але йому вистачило волі, щоб не закричати:

- Але ж ви знаєте, що...

- Так, ми обидва знаємо, що це не в звичках бандитів з АК і НЗС[2] добровільно зізнаватись у власних гріхах, вони ніколи цього не роблять. Але ж завжди щось робиться вперше…

- Але ж ви чудово знаєте, що...

- Саме тому завтра, о десятій, ми заручників розстріляємо. Або повісимо. Для них це буде все одно, пане граф. Я ще не вирішив…

- Але ж мій син невинний!

- А там лише невинні. Загинули теж невинні. За чотирьох невинних ми покараємо смертю сорок невинних, за допомогою свинцю чи мотузки. Але, гадаю, швидше за все, свинцю. Я думаю, ви все ж таки зрозуміли, чому я не заарештував вас. Людина, яка розстрілюється в інвалідному візку – це вище моїх сил, і набагато вище мого смаку, пане граф.

Запанувала мовчанка. Гестапівець узяв графинчик, без запитання наповнив чарки і, не чекаючи, випив свою.

- Herrlich!... Уф!... Істинний нектар, диво!

Тарловський дивився на стільницю; хрипко дихаючи, він не помічав наповненої чарки. Піднявши голову, він тяжко подивився капітанові в обличчя і тихо спитав:

- Що я можу зробити, щоб врятувати сина, гер Мюллер?

- Дуже багато, за умови, що ви вірите у Бога. Ви ж віруючий?

- Так.

– Тоді просіть допомоги у нього. Як істота всемогутня, для нього це буде дрібницею, і він легко врятує вашого сина. Але це за умови, що ви не розлютите його якимось святотатством або любов'ю до грішних вчинків, через що він міг би на вас ображатися.

Граф стиснув губи і знову заплющив очі, щоб ті не видали огиди, викликаної "жартом" гестапівця. Капітан із задоволенням цідив наливку, а мовчання, кажучи формально – незручне, йому ніяк не заважало. Він відставив чарку, коли голос господаря вибухнув:

– Я хочу викупити свого сина!

- Викупити?... - здивував Мюллер. Граф кивнув, немов автомат, можливо, вражений рішучістю власної фрази, але, можливо, лише здивований радикалізмом свого виступу. Мюллер пирхнув: - Викупити? Так просто?

– Ось так просто!

- Наче кільце, закладене у ломбарді?

- Ні, немов дитину, яку заарештували!

- Тобто ви хочете прийти до каси в'язниці і викупити сина?

- Я хочу викупити його, заплативши вам!

Мюллер відкинувся на спинку стільця і ​​весело засміявся.

- Ви пропонуєте мені хабар, пане Тарловський!... Спроба підкупу службовця Рейху є образою для чиновника, для Рейха, не кажучи вже про те, що це злочин, за який слідує покарання, передбачене законом. Ви розумієте все це, пане граф?

- Так, що мені втрачати? Я каліка і вже перебуваю надто близько від могили, щоб чогось боятися!

Мюллер скривив губи в такій знущальній гримасі, що сигарета мало не випала з рота.

- Що ви кажете, пане граф!... А я думав, що ви запросили мене з почуття страху...

- Ну так, страху. Тільки це страх за сина, але це вже зовсім інший страх, аніж страх за власну шкуру!

- Цей страх, інший - все одно, страх... Мене не було б тут, якби не ваш смертельний переляк, пане графе.

- Так, згоден - я вмираю від страху. Зі страху, що ви можете Марека вбити, а перед тим катувати!

- Що?

- Ви всі чудово почули, гер Мюллер! Скажіть мені чесно – мого сина вже катували?

- Пане граф!... - похитав пальцем німець, одночасно накладаючи на обличчі міну, повну несхвалення. – Заспокойтесь!

- Дайте спокій моїй дитині, Мюллер!

- Але ж я з нього не знущався, я його навіть пальцем не торкнув, гер Тарловський! Ви, можливо, й не повірите, але я ніколи не б'ю в'язнів.

- Тому що у вас є для цього особливі люди!

- Це правда, у мене є такі люди, які користуються нагайками, металевими прутами та гумовими палицями. Я набагато гірший – я користуюсь словами. Лише словами. Я тут не говорю про накази, які віддаю своїм людям – маю на увазі слова, спрямовані мною проти ворогів. Є такі слова, пане граф, порівняно з якими фізичний біль мало що означає – слова-відмички, які вирішують проблеми катів, натомість завдають жертвам найвищого болю. Потрібно знати потрібний набір слів і правильно ним користуватися, це залежить від ситуації та умов.

Цього разу Тарловський уже не міг сховати зневаги:

- Ви говорите про залякування чи шантаж людей беззахисних, людей, що повністю залежать від вашого настрою, гер Мюллер!

- Зовсім необов'язково, любий мій граф. Я говорю