Читати книгу - "Поліція"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Антон завернув за поворот, і перед ним постав ще один коридор: кепсько освітлений, такий же пустинний та симетричний, аж виникав цікавий ефект trompe d`oeil, так званий тромплей, завдяки якому митці створюють оптичну ілюзію об’ємності: вдягнена в уніформу жінка, котра сиділа на стільці у дальньому кінці коридору, здавалася лише маленькою картинкою, зображеною на пласкій стіні перед ним.
— Я тобі кави приніс, — мовив він, підходячи до дівчини.
Скільки їй, двадцять? Трохи більше. Мабуть, років двадцять два.
— Дякую, але у мене все з собою, — одказала вона, дістаючи термос із невеличкого рюкзака, який вона повісила на стілець. В її інтонації йому почулася майже невловна особлива мелодійність, мабуть, щось лишилося від північного діалекту.
— Ця — краща, — наполягав він, так і стоячи з простягнутою рукою зі стаканчиком.
Вона замислилась. Але каву врешті-решт узяла.
— I безплатна, — додав Антон, непомітно ховаючи руку за спину та потираючи гарячими пальцями прохолодну тканину своєї куртки. — Тут у нас своя кавоварка. Вона стоїть далі по коридору…
— Я бачила її, коли прийшла, — перебила вона його, — але згідно з отриманою інструкцією ми на жодну мить не повинні відходити від дверей пацієнта, тому я й принесла каву з собою.
Антон Міттет зробив ковток гарячого напою зі свого стаканчика.
— Дуже відповідально з твого боку, але до цієї кімнати веде лише один коридор. Ми на третьому поверсі, а решта дверей на шляху звідси й до самої кавоварки замкнені. Повз нас неможливо буде пройти, навіть якщо нам заманеться пригоститися кавою.
— Звучить переконливо, але я й надалі дотримуватимуся правил, — ввічливо усміхнулася вона. Потім — певно, щоб якось загладити ситуацію й сховатися від його безумовно осудливого погляду — теж сьорбнула кави зі стаканчика.
Антона дещо роздратувало таке її ставлення, і він уже хотів було сказати дівчині щось про власну думку, яка приходить до кожного лише з досвідом, але так і не встиг сформулювати її до кінця, бо його увагу раптово привернуло щось у дальньому кінці коридору. Просто до них наближалася примарна постать у білому. Він почув, як Сільє підвелася зі стільця. Постать з кожним кроком ставала усе чіткішою, і ось перед ними з’явилася пухкенька білява медсестра у мішкуватій шпитальній уніформі. Він знав, що сьогодні — її зміна. І що завтра увечері вона буде вільна.
— Доброго вечора, — грайливо привіталася медсестра, підвівши догори пару шприців, покрокувала прямо до дверей і вже потяглася до ручки, щоб відчинити їх.
— Заждіть, — заступила їй дорогу Сільє. — На жаль, спочатку я маю побачити ваше посвідчення. І ви, сподіваюся, вже знаєте сьогоднішній пароль?
Медсестра здивовано витріщилася на Антона.
— Гаразд, хіба що мій колега за вас поручиться, — пом’якшала Сільє.
Антон кивнув:
— Заходь, Moнo.
Медсестра відчинила двері й увійшла до кімнати під пильним поглядом Антона. В темряві палати він устиг розгледіти лише купу медичних апаратів біля ліжка та пальці ніг, які стирчали з-під пухової ковдри. Пацієнт виявився такий високий на зріст, що їм довелося замовляти для нього ліжко більше за стандартне. Двері зачинилися.
— Усе гаразд, — посміхнувся Антон дівчині, але помітив, що їй не сподобалося це. Помітив, що дівчина бачить у ньому такого собі чоловічого шовініста, поблажливого до молодої колеги. А вона була всього лише студенткою. Господи, їй би краще повчитися в досвідчених колег під час цієї практики. Він почав переминатися з ноги на ногу, не знаючи, як гідно вийти з цієї ситуації. Вона заговорила першою.
— Як я уже казала, з усіма правилами й розпорядженнями я вже ознайомилась. А вас, мабуть, дома рідні зачекалися.
Антон удавано розглядав свій стаканчик із кавою. Звідки їй відомо про його сімейний стан? Чи вона на щось натякає? Може, на його близьке знайомство із Моною? На те, що він пару разів підвозив її додому після зміни і що цим не обмежився?
— У вас на сумці наклейка з ведмедиком, — з усмішкою пояснила вона.
Він знову припав до стаканчика. Потім прочистив горло:
— Час у мене є. А це — перша твоя зміна, і ти б могла скористатися нагодою й розпитати мене про щось. Адже у правилах та розпорядженнях не про все пишуть, — він переніс вагу на другу ногу, сподіваючись, що вона тепер нарешті його почула й зрозуміла весь підтекст.
— Як скажете, — легко погодилася вона із тією дратівливою самовпевненістю, якою так виділяються усі двадцятирічні молодики й дівчата. — Наш пацієнт — хто він?
— Не знаю. Це й у правилах написано. Він — анонім і має лишатися таким і надалі.
— Але щось вам, напевно, все одно відомо?
— Звідки ти взяла?
— Мона. До людей не звертаються на ім’я, якщо ви незнайомі й ніколи до цього не спілкувалися. То що вона вам розказала?
Антон Міттет окинув дівчину оцінливим поглядом. А вона приваблива, чого вже душею кривити. Утім, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поліція», після закриття браузера.