Читати книгу - "Містична річка"

— Привіт, Джиммі. Привіт, Дейве.

Джиммі того дня поводився спокійно. Усе його завзяття, здавалося, згорнулося в клубок і застигло всередині нього. Шон, либонь, відчував, як воно стукало в стінки грудей Джиммі, а той ковтав повітря, щоби втримати його там. Джиммі здавався меншим, темнішим, він був неначе наповнена повітрям куля, яку прокололи голкою. Шон не раз бачив його таким раніше. На Джиммі іноді «находило». У таких випадках Шон щоразу замислювався, чи пильнує Джиммі бодай якось напади такого настрою, чи вони стаються цілком несподівано, так само, як з’являється біль у горлі або як приходять кузини його матері, хочете ви їх бачити чи не хочете.

Коли на Джиммі «находило», Дейв зі шкури пнувся, бо вважав, що в такі хвилини його обов’язок розвеселяти всіх, і сипав жартами, які зазвичай лише бісили людей.

Тепер, коли вони стояли на хіднику, міркуючи, що їм робити, Джиммі, весь зосереджений у собі, й Шон, який остаточно ще не прокинувся, і всіх трьох бентежив день, що здавався нескінченним, хоч і був обмежений довжиною Шонової вулиці, Дейв промовив:

— Чому собака так любить лизати свої яйця?

Ані Шон, ані Джиммі йому не відповіли. Вони чули це від Дейва тисячу разів.

— Бо він дістає до них язиком! — вигукнув Дейв і вхопився за живіт, ніби жарт був такий смішний, що завдав йому болю.

Джиммі підійшов до обгородженої стрічкою території, де міські робітники замінювали кілька тротуарних плит. Порвав стрічку з написом «Обережно!», яка окреслювала прямокутник навколо свіжого асфальту. Уперся кедами в стару плиту, знайшов паличку й став малювати на свіжому бетоні якісь візерунки, що здалися Шонові сухими пальцями старого діда.

— Мій тато вже не працює з твоїм.

— Чому?

Шон присів навпочіпки біля Джиммі. Він не мав палички, але хотів її мати, бо ж волів робити те саме, що робив і Джиммі, хоч і не знав навіщо, і хай би навіть батько відшмагав його за це.

Джиммі стенув плечима.

— Він був розумніший за них. Вони боялися його, бо він знав надто багато різних речей.

— Багато різних речей, — підтвердив Дейв Бойл. — Еге, Джиммі?

Еге, Джиммі? Еге, Джиммі? Дейв іноді був спроможний торочити те саме, як папуга.

Шон здивувався, що чоловік міг так багато знати про цукерки й чому це знання могло бути таким важливим.

— Що саме він міг знати?

— Як ліпше організувати виробництво, — не досить упевнено проказав Джиммі, а тоді стенув плечима. — Одне слово, він знав багато речей — і речей важливих.

— Он як.

— Він знав, як налагодити справу краще. Еге, Джиммі?

Джиммі ще трохи поколупався в свіжому бетоні. Дейв Бойл знайшов паличку й собі нахилився над м’яким бетоном, малюючи на ньому круг. Джиммі спохмурнів і відкинув свою паличку вбік. Дейв перестав малювати й подивився на Джиммі таким поглядом, ніби хотів запитати: я щось зробив не так?

— Ви знаєте, що було б лепсько зробити зараз?

Запитання Джиммі задзвеніло й зависло в повітрі, примусивши серце Шона затріпотіти, бо ж він знав, що «лепсько» в розумінні Джиммі було чимось геть інакшим, ніж у розумінні інших людей.

— Що?

— Покататися на машині.

— Та й справді, — повільно промовив Шон.

— Ми покаталися б у цьому кварталі, — сказав Джиммі, схопивши Шона за руки.

Про малювання на бетоні було забуто.

— Лише в цьому кварталі, — промимрив Шоні.

— Це буде круто, еге ж? — усміхнувся Джиммі.

Шон відчув, як усмішка розповзлася й на його обличчі.

— Це буде круто.

— Так круто, як у нас іще не бувало! — вигукнув Джиммі й навіть підстрибнув.

Він підсмикнув брови, подивившись на Шона, й підстрибнув знову.

— Не бувало! — вигукнув Шон, який уже відчував у руках велике автомобільне кермо.

— Так, так, так! — Джиммі штовхнув Шона в плече.

— Так, так, так! — Шон і собі штовхнув у плече товариша. Щось хвилювалося в ньому, кудись бігло, ставало все осяйнішим і блискучішим.

— Так, так, так! — підхопив Дейв і собі штовхнув Джиммі в плече, але не влучив.

А Шон навіть на мить забув, що Дейв поруч, — таке з ним часто бувало.

— Це напрочуд серйозно, напрочуд круто! — засміявся Джиммі й знову підстрибнув.

А Шон уже бачив, як усе відбувається. Вони сидітимуть на передньому сидінні, Дейв на задньому (якщо вони взагалі його візьмуть), двоє одинадцятирічних хлоп’яків, сигналячи своїм друзям, мчатимуть по Бакінгему, випереджатимуть старших водіїв, не шкодуючи покришок, у хмарах пилюки й диму. Він відчував, як вітер залітає у вікно й куйовдить йому волосся.

Джиммі подивився вгору по вулиці:

— Ти знаєш когось, хто залишає тут ключі в машині?

Шон таких людей знав. Містер Ґріффін клав їх під сидіння, Дотті Фьйоре зберігала в своєму бардачку, а старий Маковскі, який слухав Сінатрині записи надто гучно день і ніч, здебільшого залишав їх у замку запалення.

Однак, простеживши, куди дивиться Джиммі, й спинивши погляд на тих машинах, у яких зберігалися ключі, Шон відчув тупий біль десь під очима, неначе вулиця, залита сонячним промінням, що відбивалося від автомобілів, тиснула на нього, тиснула всіма своїми будинками, що стояли на Пагорбах, всіма своїми сподіваннями, які вона покладала на нього. Він не належав до тих дітей, які крадуть ключі від автомобілів. Він належав до тих дітей, які одного дня підуть навчатися до коледжу, щоб стати чимось більшим, аніж десятник чи вантажник. Отакі були його плани, й він вірив, що вони здійсняться, якщо буде терплячим та обачним. Це було схоже на те, щоб висидіти кіно до кінця, незалежно від того, чи буде воно нудним і нецікавим, бо в кінці це проясниться, чи ж ти побачиш щось несподіване й не жалкуватимеш, що згаяв стільки часу на перегляд.

Він мало не сказав цього Джиммі, але той уже йшов по вулиці, зазираючи у вікна автомобілів. Дейв біг слідом за ним.

— Що ти скажеш про оцей?

Джиммі поклав руку на автомобіль містера Карлтона «Бель-Ейр», і його голос відразу підхопив сухий вітерець.

— Джиммі, може, якось іншим разом? — сказав Шон, підходячи до нього. — Гаразд?

Обличчя Джиммі вмить прибрало знудженого й роздратованого вигляду.

— Що ти хочеш сказати? Ми ж домовилися. Це ж буде очманіло цікаво. Ти хіба забув?

— Очманіло цікаво,