Читати книгу - "Лінкольн у бардо"

Ми ринули вперед, аж тут якийсь не знайомий мені чоловік продемонстрував новий танець під назвою «Веселий Джим». На прохання людей, які зібралися навколо, він під оплески затанцював іще раз.

Ґарретт, там само.

Коли з’ясувалося, що хтось зі слуг замкнув двері до зали для офіційних трапез, а ключ десь подівся, здійнялися неабиякі веселощі. «Я — за те, щоб рухатися далі!» — вигукнув хтось. «Просування вперед гальмує лише недолугість командування», — відгукнувся ще хтось, мавпуючи промову, яка прозвучала недавно у Конгресі.

Ліч, там само.

Ось, спало мені на думку, оце і є недоладна людська спільнота, що під впливом свого бездарного колективного розсуду тягне тепер озброєну націю до епічної воєнної катастрофи, наслідки якої годі передбачити: об’ємний організм, який знай бездумно метається туди-сюди, праведністю й далекоглядністю наділений десь на рівні молодих і зелених ще цуценят.

З приватного листування Альберта Слоуна (з дозволу родини Слоунів).

Війні не виповнилося й року. Ми ще не знали, що це таке.

Е. Дж. Фрейм, «Бентежна юнь: молодість у роки Громадянської війни».

Коли ключ нарешті знайшли, і веселі гості заполонили залу, місіс Лінкольн мала всі підстави пишатися, адже трапеза їх там чекала достоту розкішна.

Ліч, там само.

Те приміщення було сорок футів завдовжки і тридцять футів завширшки; ніхто ще не ввійшов, а там, здавалося, вже було повно люду — такі яскраві барви панували всередині.

Деніел Марк Епстейн, «Лінкольни: портрет подружжя».

Дорогі вина й інші напої текли річкою, а у велетенську японську чашу налили десять галонів пуншу з шампанського.

Ліч, там само.

Місіс Лінкольн скористалася послугами вельми поважного постачальника готових страв — К. Геердта з Нью-Йорка. Ходили чутки, що обійшлося все це у понад десять тисяч доларів. Була врахована кожнісінька дрібничка: люстри прикрасили гірляндами з квітів, а столи для сервірування наїдків були оздоблені трояндовими пелюстками, що лежали на невеликих прямокутних дзеркальцях.

Брант, там само.

Свинська і надмірна демонстрація розкоші у воєнний час.

Слоун, там само.

Ельза не озивалася і тільки стискала мою руку. Десь так, думалося, розважалися у давнину наші предки. Яка щедрість! Які ж добрі наші любі господарі!

Пітерсен Вікетт, «Наша столиця у часі війни».

У їдальні стояв довгий стіл, а на ньому — величезне дзеркало, де були викладені зацукровані солодощі різного кшталту й розміру. Найлегше було впізнати форт Самтер, військовий корабель, храм свободи, китайську пагоду, швейцарську хатинку…

Кунгардт і Кунгардт, там само.

…солодка копія храму, а навколо — богиня Свободи, китайські пагоди, роги достатку, фонтани зі струменями з цукрових нитей та зірки…

Стенлі Кіммел, «Вашингтон Лінкольна».

Вулики, де роїлися на вигляд ніби живі бджоли, були наповнені російською шарлоткою. На війну м’яко натякав шолом з розмаяними перами, виготовленими з цукрових нитей. Славний сорокагарматний американський фрегат «Юніон» під усіма вітрилами підтримували херувими, загорнуті в зоряно-смугасті стяги…

Ліч, там само.

Збоку на столику височів і цукровий форт Пікенс, оточений, позірно, барбетними гарматами, які насправді виявилися чимось придатнішим для їжі — чудово приготованими курячими ніжками…

Кіммел, там само.

Вільні цукрові одежі богині Свободи завісою спадали на китайську пагоду, де у ставку з карамелі плавали мініатюрні шоколадні рибки. Неподалік хтиві здобні янголи відмахувалися від бджіл, що висіли у повітрі на тонесеньких нитках з глазурі.

Вікетт, там само.

Спершу таке витончене й досконале, це цукеркове місто впродовж тієї ночі не раз грабували та спустошували, адже гості просто руками виламували з нього цілі квартали і клали собі до кишень: щось мало перепасти і їхнім близьким, які залишилися вдома. Трохи пізніше скляний стіл під натиском юрби хитнувся, і деякі цукрові споруди розвалилися просто на очах.

Ґарретт, там само.

Усі частувалися ніжною фазаниною, жирними куріпками, стейками з оленини та вірджинською шинкою; об’їдалися качками-нирцями та свіжими індичками, а ще поглинали тисячі припливних устриць, які за годину перед тим витягнули з черепашок і охолодили: ті устриці ковтали сирими, запеченими в маслі та сухарях або тушкованими в молоці.

Епстейн, там само.

І ці, й усілякі інші лагомини подавали у такій кількості, що навіть об’єднавшись для спільної атаки, тисяча чи й більше гостей завдати хоч трохи відчутної шкоди асортименту не зуміла.

Кіммел, там само.

Проте ні господиня, ні її чоловік жодної радості у той вечір не відчували і посміхалися суто механічно. Вони знай піднімалися нагору поглянути, як там Віллі, а йому було зовсім кепсько.

Кунгардт і Кунгардт, там само.

IV

Глибокі тони оркестру морської піхоти, який розважав присутніх унизу, до кімнати недужого долинали тихим, приглушеним відгомоном, схожим на несамовиті, ледь чутні ридання якихось духів ген віддалік.

Кеклі, там само.

Віллі лежав у спальні Принца Вельського, з усіма її темно-фіолетовими завісами на стінах та золотими китицями.

Епстейн, там само.

Від гарячки його вродливе круглощоке обличчя аж пашіло. Ноги під брунатним покривалом не знали спокою ні на хвилину.

«Історія на відстані простягнутої руки», за ред. Ренарда Кента (з уст місіс Кейт О’Браєн).

Жах і розпач, що охопили президентське подружжя, може уявити собі кожен, хто має любе серцю дитя і бодай раз відчував той жаский, спільний для всіх батьків натяк на те, що Доля може поставитися до дитячого життя без належного пошанування і розпорядитися ним на свій розсуд.

«Вибрані листи Едвайн Віллов з часу Громадянської війни», за ред. Констанс Мейз.

Їхні серця стиснув страх, але вони знову зійшли вниз послухати спеціально на цей вечір запрошених співаків, сім’ю Гатчінсонів: ті саме виконували — так правдоподібно, що аж моторошно ставало — пісню «Пожежа на кораблі», вельми майстерно відтворюючи при цьому завивання лютої бурі, перестрашені зойки пасажирів, які потрапили у пастку, ридання матері, що притискає до білосніжних грудей немовля, «тупіт, метушню, ґвалт: «Пожежа! Пожежа!»».

Щоки моряцькі поблідли на вид,

Очі світились, та дивний був світ.

Дим клуботався, угору злітав і злітав.

Смерть у вогні — то страшне, Боже збав![2]

Кунгардт і Кунгардт, там само.

Гармидер стояв такий, що доводилося кричати — інакше вас ніхто не зрозумів би. Й далі під’їжджали карети. Вікна розчахували навстіж, і біля них одразу скупчувалися люди, сподіваючись ковтнути прохолодного нічного повітря. Кімнату заполонив дух якоїсь радісної паніки. Мені зробилося млосно,