Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

– Привіт, Ніко. Не думав тебе тут побачити, – вдає щиру радість від цієї зустрічі мій колишній, тримаючись зі своєю лялькою за руки.

– Чому ж? Чудове місце для святкування Нового року. Я б просто не змогла таке пропустити, – видавлюю із себе подобу посмішки у відповідь, приховуючи бажання заїхати кулаком по його самовпевненій фізіономії, яка досі викликає у мене бурю почуттів. Ще зовсім нещодавно саме мене він так ніжно тримав за руку і як швидко знайшов мені заміну.

– До речі,  хочу познайомити тебе із моєю коханою, – вказує на дівчину поряд.

 Не найприємніша для мене ситуація. Здалось мені це знайомство! Та я відкрито не виказую свого обурення, щоб не тішити його самолюбство й привітно простягаю руку для привітання.

– Вероніка – співробітниця Максима.

– Таня – кохання всього його життя, – відповідає із підлою посмішкою на своєму заштукатуреному обличчі. Схоже Макс вирішив не тримати інтриги й розповів ким я була для нього раніше.

 Від цієї компанії мене вже трясе, та я намагаюсь триматись, приховуючи гнів за маскою люб’язності й щирості, яка ось-ось розлетиться на друзки.

– Сподіваюсь, ти весело проведеш час, – говорить Макс, а мені хочеться кинути йому в обличчя, що куди веселіше, ніж він зі своєю фурією, та натомість я спокійно відповідаю:

– Саме для цього я сюди й приїхала.

 Вони йдуть, а я чую незнайомий чоловічий голос позаду:

– Не найприємніша парочка!

– Ще б пак! – механічно погоджуюсь зі сказаним і тільки згодом до мене доходить, що не варто було говорити це в голос незнайомій людині.

 Я повільно розвертаюсь до незнайомця обличчям й помічаю чоловіка, який до найдрібнішої деталі відтворює персонажа із портрета. Мимоволі спрямовую свій погляд на злощасну картину й не можу повірити власним очам. Мене, наче громом шарахнуло. На полотні зображено зимовий пейзаж про який говорили Ярослав Євгенович з Олесею. Не можу зрозуміти що за бісовщина зі мною відбувається. Мабуть, тимчасове затьмарення розуму через хвилювання.

– Щось не так? – помітивши моє сум’яття цікавиться незнайомець.

– Все добре, просто… – запинаюсь не знаючи що йому відповісти. – Ви власник цього будинку? – зрештою вичавлюю із себе більш-менш логічне запитання, зважаючи на усе це божевілля.

– Даріус – друг Ярослава, – мило усміхається й беручи мою долоню, залишає на ній легкий поцілунок, від якого тіло вкривається сиротами.

 Вперше за усе моє життя зі мною знайомляться у такій незвичній манері. До цього життя мене не готувало. Не думала, що у світі ще десь залишились чоловіки, які не бояться бути справжніми джентльменами, принаймні я таких досі не зустрічала. Та й ім’я в нього не менш незвичайне.

– Друг Ярослава Євгеновича? – перепитую, щоб переконатись, що ми говоримо про одну й ту ж людину.

– Саме так.

– Вероніка, – відрекомендовуюсь сама. – Працюю на Ярослава Євгеновича. Щиро рада знайомству. Приємна компанія мені не завадить.

– Приємною вона стала саме з вашої участі. Ви навіть не уявляєте наскільки я радий цій зустрічі.

 Цей харизматичний чоловік змушує мене ніяковіти й навіть допомагає позбутись неприємного відчуття після розмови із Максом. Можливо я занадто поспішаю і більшою мірою, намагаюсь насолити колишньому, дозволяючи Даріусу зі мною фліртувати, та він й справді справляє незабутнє враження, як і фантомний портрет із його обличчям.

 Помічаю, як до нас прямує Олеся з обіцяним глінтвейном. Готуюсь вже відрекомендувати її своєму новому знайомому, та коли вона протягує мені склянку із напоєм, від нового знайомого не залишається й сліду. Він зникає настільки ж раптово, як і з'явився. Мимоволі перескакую поглядом з одного гостя – на іншого, та ніде його не бачу, а коли погляд вкотре зупиняється на картині над каміном – від шоку впускаю склянку зі своїх рук, яка вдаряється об підлогу й зі дзвоном розлітається на друзки. Зимовий пейзаж знову змінюється зображенням чоловіка, з яким я щойно говорила. Відчуваю себе божевільною, а після розбитої склянки, яка привертає зайву увагу до моєї скромної персони ще й приниженою.

– Ти чого? – з щирим співчуттям дивиться на мене подруга. – За напій не хвилюйся, я принесу інший. – Одразу додає, помітивши мою розгубленість.

– Мені потрібно подихати. Щось недобре себе почуваю, – присідаю, щоб зібрати уламки скла й поспішаю до виходу. Від нервового напруження випадково залишаю поріз на своїй долоні й шиплю від пекучого болю. Біля виходу викидаю розбиту склянку у смітник, потираючи ранену руку. Поріз неглибокий, та доволі пекучий, що тільки додає неприємних відчуттів до моєї сьогоднішньої колекції. Сподіваюсь Макс не бачив цієї ганьби. Не хочу навіть уявляти задоволене обличчя його заштукатуреної подружки. На моєму фоні вона виглядатиме просто ідеальною.

 Тільки зараз, огорнута морозяним повітрям, усвідомлюю, що вибігла із будинку без верхнього одягу. Та холод зараз менша із моїх неприємностей. Зовсім не хочеться знову повертатись по пальто, тому, обійнявши себе руками так і стою на засніженій терасі в одній сукні, не зважаючи на холод. Жадібно вдихаю свіже гірське повітря й намагаюсь нарешті отямитись, та мій погляд вкотре натикається на вже добре знайому постать, котра знову з'являється нізвідки. Він стоїть в одній сорочці всього за декілька метрів від мене, вдивляючись кудись вдалечінь. Помічає мене не одразу, або спеціально хоче, щоб я так думала.