Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Знову маму кличе…

Знайомий і дуже приємний жіночий голос долинав як крізь товщу води або шар вати. Мабуть, коли спати лягав, вуха заткнув. Сусід у мене буйний. У сенсі фанатик ремонту. Начебто і далеко вілла від вілли стоять, плюс паркан, ялинки... А все одно, звук долинає. Особливо дриль дратує. Вперто викликає в уяві бормашину, зубний кабінет, сморід карболки… Сто років усього цього вже немає в нормальних стоматологічних клініках, а чомусь згадуються саме ці страхіття сересерівського минулого. Не дарма кажуть, що враження дитинства найяскравіші… і незабутні.

Сонливість, принаймні, на раз знімають. Краще за холодний душ.

До речі, про душ? Що це за феміни у моїй кімнаті, а то й у ліжку? Сплю завжди один. І не змінюю цього правила вже років п'ять. А для подруг, що час від часу приходять розбавити самотність, є гостьова кімната.

— Чому ти дивуєшся? — лунає другий голос. Теж жіночий і теж знайомий. Хоча вже й менш приємний. — Це вони тільки на вигляд такі великі та сильні. А трапиться що, одразу маму згадують.

— Отямився, чи що?

Цього разу чоловік. Вже краще, ніж гарем у спальні. Хоча, якщо вникнути в суть питання, то не надто. Отямився хто? Після чого? Стоп! Це вони про мене говорять?

— Ні... — відповіла Приємний Голосок. — Марить. Але шкіра вже тепла та волога. Рум'янець гарячковий теж зійшов.

— Рум'янець… Казав же, одразу відвар давати! У бусурманів кожна друга стріла отруєна. Вони спеціально в сагайдак гниле м'ясо кладуть. Начебто, подряпина, дрібниця. А потім лихоманка. І або руку відрізати, або ховати одразу. Добре хоч кров пустити здогадалися. Але від п'явок даремно відмовилися.

— Тіпун тобі на язик, Кириле! — обурився ще один голос. — Лікар, а того не знаєш, що лікувати треба з чистим серцем і добрими думками. Інакше всі твої ліки, що мертвому припарка. Тьху ти, пробач Господи. Теж заразилася.

— Ну так, з ким поведешся, Оксаночко…

Ще один чоловічий. Скільки їх тут? Кирило, Оксано… Імена знайомі. Ось тільки ніяк не пригадаю звідки. А треба згадати. Неодмінно треба. Заодно, глядиш, спливе і чому я тут валяюся як колода. Не те що рукою чи ногою поворухнути не можу — очі й ті не розплющуються.

— Тихо ви... — знову чоловічий голос. Ще один! За інтонаціями, звичний розпоряджатися. — Розгуділися, чисто джмелі. Ішли б ви звідси, га? Дихати в курені нічим. Мелісо, тебе це не стосується. Ми всі знаємо, що від отамана ти ні на крок не відступиш. А решті тут нічого робити! Чи я недостатньо голосно кажу?

Почувся шурхіт і човгання ніг. Як він сказав? Курені? Неважливо. Всередині людей було більше, ніж я чув голоси та імена. Але й без опору не обійшлося.

— Знаєш що, Мамаю! — обурився той, якого Кирилом називали. — Іди черкесами своїми командуй. Думаєш, якщо Антон тебе наказним отаманом над ними поставив, то ти тепер усюди розпоряджатися будеш?

Угу… Дещо прояснюється. Мене звуть Антон і я — отаман. Цікаво чого… Ватаги шляхетних розбійників чи кровожерливих та нещадних піратів? Хоча, тоді мене називали б капітаном.

— Сам підеш чи допомогти? — незворушно поцікавився Мамай. — Знадобишся, Меліса покличе.

— Я піду… — буркнув погрозливо Кирило. — Але й ти це ще пригадаєш. Прийдеш лікуватися, я тобі не звичайних п'явок приставлю, а кінських!

  — Злякав молодицю товстим хріном… — пирхнув Мамай. Але оскільки Кирило таки підкорився, тему розвивати не став. Заговорив із Мелісою. Причому голос його втратив більшу частину суворості. — Він твій, сестро… Думаю, тебе не треба вчити. Сама знаєш, як із козаком обійтися. Щоб якнайшвидше на ноги поставити.

— Дякую, — ніжно проворкувала та, чий голосок мені сподобався одразу. — Я вже сама хотіла повиганяти зайвих, але в тебе краще вийшло. А за Антона не турбуйся. І зігрію, і кров по жилах розжену. На ранок, як новенький буде.

  — Твої слова та Господеві у вуха, сестро… — відповів той. — Роби, що маєш. Я біля входу черкесів поставлю. Ніхто не потурбує. А знадобиться що — їм же й скажи. Хоч із-під землі дістануть.

Після цього ще одні кроки пішли, а поряд зашаруділо, немов хто одяг скидав. Цікаво навіщо? З мене зараз толку навіть менше, ніж з козла молока. Тільки вуха працюють... і мізки поскрипують. А оскільки в моєму курені запала сонна тиша, то їх і напружимо повною мірою. Час ці пазли збирати в одну картинку. Якщо до ранку я хочу бути не просто новеньким, а ще й при здоровому глузді та пам'яті.

Отже, питання перше! Що зі мною сталося? Де саме і коли?

«Герой був тяжко поранений і винесений з поля бою на руках товаришів. Усі ваші характеристики знижено до першого рівня. Час до повного лікування «11 годин 33 хвилини»

Цей голос звучав не як колишні. А ніби просто в голові лунав. Теж, до речі, щось нагадуючи.

«А ще що скажеш?» — спробував я поговорити з невидимим співрозмовником. Але той більше не озивався.

Зрозуміло. Справа ясна, що справа темна. І порятунок потопаючих, як завжди, в руках самих потопаючих. Ух, ти… Схоже, не всі почуття атрофувались. Тепло, що йде від жіночого тіла, що примостилося поруч, я відчув. Не жар, а саме легке, приємне тепло. І одразу накотила сонливість.

Ні, ні! Ми так не домовлялись! Відставити сон! Спершу я маю згадати, що зі мною трапилося. Ну, давай! Зосередься, Антоне! Що ти пам'ятаєш?