Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

Вероніка.

До будинку де мешкає моя сім'я від сили метрів п'ятсот. Йдемо повільно. І увесь цей час він мовчить. 

Майже тягну його за собою. Рука цього Слави на моєму плечі, моя на його попереку.

Якщо чесно, то така чоловіча близькість змушує тремтіти від напруги.

Звичайно я зустрічалася вже з хлопцями. Навіть цілувалася. Але нічого серйозного. Ну ви зрозуміли про що я. Ну щоб так як у Аліни. І все таке…

- Хоч би поцікавився куди я тебе тягну! - Обурилася я врешті решт.

Він знову закашлявся.

- Тобі погано? - Напруження загострювалося. Навіть зупинилася, щоб поглянути на нього.

- Ні! - Видав він. - Зі зламаним ребром мені офєгітєльно! 

- Дідько! Може…

- Та забудь ти вже нарешті! Ходімо! Куди ти там мене тягнеш! Байдуже куди, аби: не в пекло, не в ментівку і не в лікарню! 

- Якщо ти помреш в мене вдома… 

- Не помру, якщо не доб’єш мене своїми теревенями! 

Який же ж він… Нахаба! От він хто!

Нічне “непорозуміння” вчасно зорієнтувався, що під вагою його тіла, самотужки точно вхідні двері до квартири не відчиню, тому вчасно “відірвався” від мене та притулився до найближчої стіни. 

Відчинила нарешті. А Ви думаєте легко це зробити руками, які добряче трусяться. Ще раз! Чи вірно я вчиняю!? Та що вже тепер! Пізно думати і бідкатися пізно! Він вже знає де я мешкаю… Ох Ніко, важко без пригод! Чи не так?

Ввімкнула світло в передпокої. Хлопець одразу примружився й скривився, напевно від болю.

- В нас роззуваються тут! - Тихо промовила, й зняла своє взуття.

- Так! - Він спробував нахилитися. Але його повело.

- Тихо-тихо! - Зловила його й притиснула знову до стіни. 

А він високий, моя маківка ледве торкалась би до його підборіддя. Темні очі з вугільно-чорними віями - гіпнотично дивляться на мене з під густих брів. А губи… Я глибоко вдихнула й затамувала подих. Боже! Треба терміново міняти положення, бо вже сама починаю боятися своїх бажань та думок! Коли це на мене почали так діяти красунчики?

- Давай краще я сама.

Ох ніколи ще у своєму житті не ставала навколішки перед хлопцем. Маю надію, що це вперше і в останнє. Сіла навпочепки й потягнула за шнурок на його кросівку.

- Не треба, - схопив мене  за плечі й потягнув догори. 

Невже йому теж ніяково?

Стягнув перший черевик, наступивши носком взуття лівої ноги на п’ятку кросівка правої. Потім навпаки. Ну от би так і одразу! 

- Мені потрібна твоя допомога! - Прохрипів він й кволо, тримаючись за стінку поплівся вздовж передпокою до найближчих дверей.

- Ванна кімната там! - Чомусь здалося, що він шукає саме її.

- Так! - Погодився й потягнув за ручку.

Увімкнула світло, крокуючи слідом за ним на випадок, якщо йому погіршає. 

Він увійшов, зупинився, вглядаючись в своє відображення в дзеркалі, що висить на стіні. Вчепився в раковину, може щоб не впасти. Потім відкрутив кран і підставив збиті до крові кісточки під струмінь води. 

- Допоможи! - Владно промовив. - Будь ласка. - Додав вже більш люб'язно, спостерігаючи за моєю реакцією. 

Підняв руки догори, натякаючи, щоб я стягнула з нього цупкий чорний світшот. 

- Ох ти ж! - Не втрималася від вигляду крові синців та подряпин. - Вибач. Може мені краще вийти? 

- Можеш лишитися, якщо хочеш помилуватися оголеним тілом! - З'язвував він. 

- Наче воно мені потрібне! - Вигукнула й почервоніла. - Милуйся ним сам! 

- Добре-добре! - Він натягнуто посміхнувся. -  Завелася, я лише пожартував. 

Слава

Відвернулася.

- Твої рани! Їх слід обробити. Не знаю тільки чи є чим. 

- Що, в Вашій аптечці не знайдеться перекис водню? - Не повірив він.

- Ну може й є схожа рідина… - Потім додала після невеликої паузи. -  Протермінова! Ми з сестрою давно виросли з віку синців та подряпин. 

- Ясно! То ходімо! - Звук води, яка цебенить з крану припинився. - Пограєшся в лікарку!

- Що значить в лікарку? - Перспектива торкатися його не сама заманлива у моєму житті. - А сам ти цього зробити не зможеш?

Веде себе так, і орієнтується в квартирі наче це я в нього в гостях. Розправив плечі й почимчикував напівоголений в кухню.

- Ти так сміливо розгулюєш!  Не боїшся, що зараз вийде мій батько й надає тобі по загривку?

- Батько кажеш! - Він криво посміхнувся, знову скривившись від болю. - А ти часто водиш хлопців додому вночі, коли батьки вдома сплять?

- Ні! - Видала після паузи. Що за провокуючі питання?

- От і я про те! Немає тут ніякого батька. Більш того, ми тут самі! - Його очі заблищали. 

Ніка

Мені вже починати боятися?