Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Якийсь час молодиця згаяла за споконвічними щоденними жіночими справами, з котрими ще жодна не змогла впоратися цілковито, бо то як безконечний кужіль — скільки не пряди, як хутко не крути веретено, а кінця і краю нитці немає. Завершила одну справу, а вже наставилася інша. Дала раду цьому і присіла перепочити — а глянь. ще дві або й три із закутків позирають.

Чоловіча праця теж нелегка, але вона цілком інакша, не така тягуча, роздрібнена. Нарубав дров, виорав ниву, викосив лужок, підкував коня… А тут, наче й з хати не виходила, а під вечір ледве ноги носять… Буває, що й пополуднувати ніколи. Кинеш скибку паляниці в рота, ковтнеш молока з глека та й далі товчешся, наче Марко Проклятий пеклом.

От і сьогодні, нічого важливого не робила, буденні клопоти, а й незчулася як сутеніти почало. Та що там сутеніти, — то через сніг надворі видається світліше, а насправді вже час на вечірню дойку…

Зодягнула кожушок, пов’язала теплу, вовняну хустку, узяла цебрика з теплою водою, каганець і вийшла надвір.

Мороз одразу ж жадібно накинувся на нову здобич, обмацуючи геть усю з ніг до голови, але не дав ради наполохати. Тіло ще зберігало тепло хати, а до хліву — рипучим, як бите скло, снігом — усього кілька десятків кроків перебігти. Можна навіть із заплющеними очима, щоб не плакати від колючих сніжинок, боляче шмагаючих по обличчі.

Пхнула плечем двері, заскочила в середину і видихнула густу хмарку пари. Такі ж хмаринки вилітали з ніздрів корови і ялівки, що лежали хребтами одна до одної — грілися. Вівці теж стрепенулися, але підвівся тільки баран. Чи то вітаючи господиню, чи то виказуючи — хто тут старший.

Марічка дала напитися корові, потім — ялівці, а рештками води ретельно обмила вим’я і сіла доїти. Закінчивши, вкинула худобі за полудрабок ще сіна, в ясла — кілька буряків. Навмисно не січеного, щоб на довше стало, якщо до ранку все ж таки замете. Корови не вівці, поки ситі — тверде не чіпатимуть, а зголодніють — розгризуть ще й не таке.

За цей час на дворі, немов ще похолоднішало. Спершу Марічка подумала, що сама вихолола, поки поралася, все ж у хліву — не в хаті біля пічки. Але по тому, що сніг став дрібнішим, замінившись на миготливі блискітки, а Бровко вмостився на порозі, просячись у тепло, — зрозуміла, що таки притискає морозець. Лютує зима. Зрештою, як і належиться на Водохрещу. 

— Ну, ходи… — прочинила двері.

Пес вдячно махнув хвостом, обтрусився і хутко протиснувся до середини.

— Тільки по хаті не лазь мені, болота наробиш. Отут лягай… — вказала на закуток обабіч порога.

Пес не перечив. Тут, то й тут, аби не знадвору. Крутнувся разок навколо себе, наче притоптував глиняну долівку і ліг, поклавши морду на передні лапи.

— І не дивися так, наче три тижні постився… — буркнула молодиця.

Бровко зітхнув і відвернув писок. Проте, господиня лише не словах була така сувора. Бо вже через декілька хвилин перед мордою псиська опинилася миска наповнена молоком з покришеними шматками паляниці.

— Жери, утробо ненаситна…

Під задоволене хлебтання, молодиця взяла з полиці товсту свічку і підійшла до бічного віконця, що позирало на степ. Темне, розмальоване памороззю, воно видавалося чарівним люстерком, у якому відображалася неймовірної краси, справжня казкова панночка.

Марічка провела рукою по обличчі, немов стирала втому, і зітхнула. Чого там — гарна… Це вона і без люстерка знає. Одна біда, нікому милуватися тією вродою. І одному Господу відомо, чи й буде ще колись.

Молодиця промокнула краєм запаски очі, потім — протерла вкриту памороззю шибку, поставила на підвіконня товсту свічку і хотіла вже піднести до гніту вогонь, але в останню мить зупинилася...

Виставляти в таку негоду у вікні запалену свічку, — прадавній звичай. І зараз у кожному зимівнику, хуторі, крайніх хатах чи на висілках, засвічуються сотні вогників, аби дати надію тим, кого хурделиця запопала в дорозі. Звісно, якщо завірюха, мов вовча зграя, присіла подорожніх посеред степу, то ця свічечка їм нічим не допоможе, зате порятує тих бідолах, що могли збитися на манівці, заблукали і замерзають всього у кількох кроках від людської оселі.   

І ніколи раніше молодиця навіть не замислювалася б — запалювати чи ні. Але сьогодні здригнулася рука. А все через триклятого вовкулаки чи упиря, що з осені не дає спокою навколишнім селам та хуторам. Як лиш настане повний місяць, так і чекай біди. Три сім’ї уже загриз… Не милуючи ні малого, ні старого. А останнього разу, в садибі Перепелиць, геть оскаженів — і такого накоїв, що чоловіки сивіли від побаченого. Бо навіть башибузуки не знущалися так над своїми жертвами. 

Два тижні кілька загонів під проводом найкращих слідопитів, котрі здатні рибу в ріці вистежити, шукали лігво почвари, але нічого з того. Все марно. Від подвір’я до роздоріжжя ще слід був, а далі — як чорт вхопив. Ніде навіть травинка не прим’ята. Навіть молебень не допоміг. Як і присланий Смілянським сотником характерник. Козак з табунцем дітлахів походив навколо хутора, посидів у сплюндрованій хаті, потім — викурив аж три люльки на роздоріжжі та й розвів руками.

— Не дам ради. Запізно. Як би покликали відразу, поки кров ще не загусла, може й вдалося б вхопити ниточку, а так… звиняйте.

 Подобалося чи ні, але нічого іншого не залишалося, тільки сподіватися, що напасть сама щезне. Або… чекати наступних офір і тоді вже не ловити гав.