Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Спалах, і від сороконіжки залишається лише зелена, смердюча калюжа.
— Ну що? Чекаємо на нових тварин чи самі в гості рушимо?
Загальний хор за те, щоб рухатись далі.
— Добре. Тоді перший десяток за мною, другий у лівий прохід. Арбалетники розбитися на п'ятірки.
Загін без метушні ділиться на дві частини. Одна тупає за мною, друга повертає до лівого коридору.
— На рожен не лізти, якщо зустрінете надто сильного ворога, дайте знати і всі відступаємо у грот, — віддаю останнє загальне розпорядження.
Тунель з якого виповзла сороконіжка стає дедалі ширшим. Якщо на початку навіть удвох було тісно, то вже через півтора-два десятки кроків і троє не заважали б один одному. Тунель довгий. Принаймні, наскільки дозволяє розглянути тьмяне, червоне світло, він нікуди не повертає. І ворогів не видно.
Тільки подумав про ворогів, як один із орків скрикує від болю і замертво валиться на землю. Не бачачи небезпеки, загін збивається в купу і, наїжачившись ятаганами та арбалетами, насторожено озирається навколо.
Нікого… Оглядаю загиблого — жодних видимих поранень. Знову зойк, і ще один орк б'ється в конвульсіях.
Та що таке... Що за невидимка на нас напав?
І тут відчуваю удар у ногу. Точніше, в чобіт… Дивлюся вниз і встигаю помітити, як один із каменів, якими густо всипана підлога тунелю, втягує в себе довге щупальце.
Звичайна на вигляд каменюка, ну, може трохи більше інших. А, ні. Є різниця. На відміну від інших, на ньому ніби хтось ієрогліф видряпати намагався.
Поки роздивлявся, «камінь» знову спробував мене вжалити, але чобіт і вдруге витримав. Зате я вже знаючи, чого чекати, встиг махнути мечем і відрубати частину стрекала. А потім стусаном відправляю «камінь» подалі.
— Увага! Всім дивитись під ноги! Камені з малюнком отруйні! Вийти вперед тим, хто у чоботях.
Вперед вийшли лише гноми. Ну так, орки ж чобіт не носять… Натомість у бородачів чоботи навіть не шкіряні, як у мене, а залізні. Таким жодне жало ні по чому. Топають попереду загону і підступні каменюки тільки розлітаються в боки.
Цікаво, а як другий загін? Розібралися?
— Ти! — тицяю пальцем у найближчого орка. — Метнись до наших, розкажи про каміння.
— Так, вождю…
Розсип отруйних каменів закінчився. Щойно тунель вивів нас у чергову печеру. Величезну… Розмірами більше навіть тієї, де гноми облаштували своє місто. В кожному разі, з того місця, де ми стояли, протилежної стіни не було видно. Точніше, щось таке вимальовувалося туманне попереду, що нагадувало розпливчастий гірський хребет. Але сталагміти це чи сталактити, з такої відстані розглянути не виходило. Зате дещо інше, чого ніхто не очікував побачити вдалося…
Замок. Справжнісінький. З високими, зубчастими стінами, з вежами по кутах, з донжоном, що височіє над стінами. А ще, на всьому просторі між нами та замком ходили, повзали та літали сотні всіляких чудовиськ.
— Щоб у мене ікла випали, — промимрив якийсь орк за спиною. — Скільки їх тут?
— Багато, — лаконічно відповів йому хтось із гномів. — Треба було більше болтів прихопити. На всіх не вистачить.
— О, а он і наші… — зауважив найзіркіший, показуючи ліворуч. Там і справді, на виході з такого ж тунелю, як наш, завмерла купка воїнів. — Гей! Ми тут!
— Заткнися, бовдур! — цикнули на нього, але вже було пізно. Усі тварюки, що ближче, завмерли на мить, а потім почали повертатися в наш бік.
— Стіна щитів! — скомандував я. — Арбалетники! Розбирайте цілі. Не лупіть всі в одну.
Вчасно… На нас уже пікірувала тварюка, що віддалено нагадувала величезну бабку.
— Прикритися щитами! Рубайте крила! Стріляти по очах!
Пара болтів ударили в голову тварюки, а коли вона сіла на один із щитів, орки поруч, запрацювали ятаганами, так швидко, немов один одного випередити, поспішали. Бабка клацнула жвалами, розкрила рота, і туди одразу ж влетіло ще два арбалетні болти. Тварюка сіпнулася, мотнула головою, лапи її заскребли по щиту, але це вже були лише конвульсії.
— Щити вниз! — скомандував я знову, бачачи, що черговий ворог підбирається поповзом.
Навіть не знаю, з чим порівняти. Найбільше ця тварюка нагадувала гримучу змію, тільки хвіст її закінчувався не тріскачкою, а жалом, як у скорпіона.
— По очах, бий!
Гноми справді дбайливо ставилися до болтів. Стріляло троє, і всі поцілили.
— Щитоносці! Прикривати від хвоста! Інші — рубайте шию!
Змія була вже поряд, і я сам вступив у бій. Підставив під кидок морди, вишкіреної довжелезними зубами, руку в латній рукавиці, а коли тварюка вчепилася в неї, рубанув мечем. Напевно, здалося, але в той момент, коли лезо торкнулося шиї бестії, руни на клинку спалахнули багряним полум'ям. А меч пройшов наскрізь, навіть опору не відчув. Гарячий ніж масло і то важче ріже. Наступної миті мене відгородили від змії щитом, у який ударило жало хвоста. Потужно вдарило, кінчик навіть зсередини показався.
— Бережись! Згори! — крикнув хтось.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда», після закриття браузера.