Читати книгу - "Викрадач тіней"

мене не так уже й часто: за погану оцінку, розгардіяш у кімнаті, розібрані цяцьки, нічні вилазки до холодильника, читання допізна з кишеньковим ліхтариком, радіоприймач мами, який я сховав у себе під подушкою, не кажучи вже про день, коли я примудрився набити кишені цукерками в кондитерському відділі супермаркету, поки мама не бачила (зате охоронець пильнував). Але в мене були свої хитрощі, зокрема й сумовита усмішка, перед якою вщухали найжахливіші грози.

Цього разу до них удаватися не довелось, у тата вигляд був не сердитий, а радше зажурений. Він попросив мене сісти перед ним за кухонним столом і взяв мене за руки. Говорили ми не більше ніж десять хвилин. Він розповів мені про різні життєві речі, які я зрозумію, коли стану таким, як він. З усього я зрозумів одне: він іде від нас. Ми з ним бачитимемося так часто, як тільки випадатиме нагода. Але він не зміг мені докладно пояснити, що він розуміє під словом «нагода».

Тато підвівся й попросив, щоб я пішов утішити маму в її кімнаті. До цієї розмови він сказав би «в нашій кімнаті», відтепер же вона буде лише мамина.

Я радо послухався й подався нагору. На верхній сходинці я обернувся: у тата в руках була невеличка валізка. Він махнув мені на прощання рукою, і двері нашого дому за ним зачинилися.

Батька я побачив знову лише коли став дорослим.

* * *

Неділю я провів із мамою, вдаючи, що не помічаю того, як вона побивається. Мама нічого не казала, тільки час від часу зітхала, а очі її наповнювалися слізьми, тоді вона відверталася, щоб я їх не помітив.

Десь по обіді ми пішли до супермаркету. Я давно вже зауважив, що коли мамі було сумно, вона йшла щось купувати. Я так ніколи й не зрозумів, як пакет пластівців, свіжі овочі чи нові колготи можуть підбадьорити… Я дивився, як вона розглядає товари, і думав, чи не забула вона, бува, про мене. Ми повернулися додому з повним кошиком і порожнім гаманцем. Потім мама неймовірно довго розкладала провізію.

Того дня мама спекла яблучний пиріг, политий кленовим сиропом. Вона поставила дві тарілки на кухонний стіл, віднесла батьків стілець до підвалу та, коли повернулася, сіла навпроти мене. Вона висунула шухляду біля газової плити, дістала звідти пакет свічок, які я задув на свій день народження, устромила одну посередині пирога й запалила її.

— Це наша перша романтична вечеря, — усміхнулася мама до мене, — ми з тобою повинні запам’ятати її назавжди.

Отак моє дитинство дало першу тріщину.

Яблучний пиріг, политий кленовим сиропом, був нашою з мамою вечерею того дня. Мама стиснула мою руку у своїй.

— Розкажи, що там у школі не так, — попрохала вона.

* * *

Я настільки перейнявся маминою тугою, що геть забув про власні негаразди. Про них я згадав лише дорогою до школи, сподіваючись, що вихідні в Маркеса були кращі за мої. Можливо, якщо поталанить, йому вже непотрібний буде цап-відбувайло.

П’ятий «В» уже вишикувався під дашком, і ось-ось мала початися перекличка. Елізабет стояла якраз переді мною, на ній був темно-синій светр і спідниця з шотландки до колін. Маркес повернувся й зловтішно зиркнув на мене. Учні один по одному заходили до школи.

На уроці історії, поки пані Генрі розповідала, за яких обставин Тутанхамон розпрощався з життям, так, ніби сама при тому була присутня, я з відразою думав про перерву.

Урок мав закінчитися о пів на десяту, мене зовсім не приваблювало зустрітися з Маркесом, але я мав іти з усіма.

Я усамітнився на лавці, де в суботу балакав зі сторожем перед тим, як піти додому й дізнатися, що батько від нас іде. Але тут до мене підсів Маркес.

— Я за тобою стежу, — прошипів він, боляче стискаючи моє плече. — І не думай висувати себе на старосту класу, я тут найстарший, і цей пост належить мені. Як хочеш, я облишу тебе в спокої, тільки раджу нишкнути й не підходити до Елізабет, кажу це для твого ж добра. Ти надто малий, у тебе жодних шансів, нема чого сподіватися, тільки наживеш собі клопотів, дурню.

Я добре пам’ятаю, що погода тоді стояла чудова, ще б пак! Наші тіні лежали поряд на асфальті. Маркесова чи не на метр довша за мою — уся річ у пропорціях, то вже математика! Я швидко сів так, щоб моя тінь перекрила його тінь. Маркес нічого не помітив, а я тішився з тієї гри. Отак я почувався сильнішим. Можна ж хоч помріяти! Маркес, який все ще м’яв моє плече, помітив Елізабет, що саме проходила під каштаном у кількох метрах від нас. Він устав, наказавши, щоб я не рухався, і дав мені, нарешті, спокій.

Ів вийшов із сараю, де складав свої інструменти. Він підійшов до мене й подивився так суворо, що я аж злякався, чи не накоїв ще чогось.

— Шкода, що так вийшло з твоїм татом, — сказав він. — Знаєш, з часом, можливо, все владнається.

Звідки це було йому відомо? Адже про те, що тато пішов, не пишуть у сільській передовиці.

Річ у тім, що в маленьких провінційних містечках усі все знають, люди, ласі до чужих нещасть, негайно розносять плітки. Коли я усвідомив те, що батько пішов, це ще раз боляче вдарило мене. Без сумніву, нинішнього ж вечора про це пліткуватимуть удома в усіх учнів мого класу. Одні лаятимуть маму, інші казатимуть, що винний тато. Але для всіх я залишатимуся сином, який не зумів зробити батька достатньо щасливим, щоб він не кидав родини.

Гіршого початку навчального року годі й чекати.

— У вас із ним було порозуміння? — спитав Ів.

Я лише кивнув ствердно головою, не відриваючи погляду від носків своїх черевиків.

— Життя — кепська річ, але мій батько був справжнім негідником. Мені так хотілося, щоб він пішов від нас. Я сам пішов раніше за нього, радше сказати, через нього.

— Тато ніколи мене не бив! — перебив я, щоб Ів, бува, чого не подумав.

— Мій теж мене не бив, — відказав сторож.

— Якщо хочете, щоб ми потоваришували, треба казати правду. Я добре знаю, що ваш батько вас бив. Він тягнув вас у глиб саду, щоб відшмагати паском.

Навіщо я таке бовкнув? Сам не знаю, як воно зірвалося з язика. Можливо, я відчував потребу сказати Іву про те, що бачив у суботу, коли повертався після покарання. Він подивився мені у вічі.

— Хто тобі про це сказав?

— Ніхто, — знітився