Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Завдання — розгледіти в запилюженому і пропеченому повсякденні Найвище, що проступає: і навіть не проступає, а постійно є. Тому пиши будь про що і скільки завгодно — аби зловити цю летку субстанцію, передати будь-яку мить як Мить. Історіософські викладки тут зливаються із суто художницькими амбіціями і навіть самовпевненістю: невже я не зможу цього схопити? Зможу. І навіть іноді схоплюю — недарма письменник чи не вище за все з написаного ставив саме «Шум і лють».
Власне, тому новели Фолкнера дещо необов’язкові: вони часто прекрасні, особливо майже-повість «Ведмідь», але мислення його суто романне, це велике завдання — вхопити божественну мить, передати хирлявими засобами таку тотальну епіфанію. Треба підготуватися, розігнати думку, налаштувати всі прилади, перевірити їх на точність, протерти, ще раз перевірити, замінити, знайти ті-самі. І його амбіції поета в цьому контексті цілком зрозумілі: зрощення романного і поетичного, сплав от направду великої форми і хірургічно точної роботи поезії, разом воно і породжує явище під назвою «Фолкнер».
Усе заримовано в книгах американця, але і з загальною рамкою його біографії є цікава оказія: разом із ним, у 1897-му році, народився Торнтон Вайдлер, що також любив дивитися на ту ж саму подію крізь різні лінзи («Міст короля Людовіка Святого») і фантазувати про епохи великого кінця («Березневі іди»); хай стилістично вони і діаметрально протилежні автори. А от того самого року, коли помер Фолкнер, а це 1962-й, закінчив свою мандрівку і Герман Гессе: теж взірцевий модерніст, який розбирався з новочасними демонами («Степовий вовк») та мріяв про прийнятне майбутнє на руїнах колишніх цивілізацій («Гра в бісер»). Нічого аж такого, проте цікаво.
А що стосується шекспірівських контекстів… Звісно, вони є, і слова, винесені в назву, поза сумнівом, взяті саме з монологу Гамлета про світ, який є ні чим іншим, як криком і люттю дурня, і взагалі там усе дуже песимістично про життя; і начебто воно на перший позір добре кореспондує із тональністю роману, але про ці прорахунки і симптоматичні недогляди вже сказано. Дорогами цієї книги у справжнє — реальне і навіть світле, а не тільки виморочне — життя їде ридван: хитається, розпадається, не туди завертає, але їде. І кермує ним пан Вільям. А який саме, не так і важливо.
Інше, куди цікавіше питання, — де шукати послідовників героїв Фолкнера, в кого еволюціонували, приміром, Бенджі і Кевін? Бо про Кедді і Квентіну, її доньку, все зрозуміло — чистої води «діти квітів», ну або потенційні героїні Сильвії Плат, що невелика різниця. Можливо, з Кевіна, як його зміцнена версія, виріс Голден Колфілд, той, що борсається у житі, це геть не виключено. Та важливіше от що: із 33-річного «святого дурника» точно проріс Біллі Мілліган, і проріс у житті, а вже потім у літературі. Страшенно хвилююча патологія, в рази ускладнена, але й світ ускладнився, все логічно.
До речі, про складність, яка завжди протистоїть неправдивій простоті (не помиляймося — історія святого Франциска, до прикладу, геть не зводиться до самої лиш кришталевої елементарності). Те, що саме настільки складний текст став центральним не лише для американського модернізму, а й для всієї американської літератури загалом, — явище вкрай прикметне, це добре говорить про культуру як таку. Культуру, яка наступні сто років видавала на-гора грубезні складні романи, що їх тихо ненавидів, але й несамовито пильно читав увесь світ. З іншого боку, з європейською англомовною літературою трапився «Улісс», і це теж чудово. Ця назва тут просто не могла не прозвучати.
Словом, ми поговорили про даності, звісно. Життя і смерть, художник і світ, радість і біль. Ми в них і живемо. Завдання справжньої літератури — одивнити ці речі, ще раз у віртуозний спосіб нагадати нам про те, що є найсуттєвішим, але від частого використання — бо воно нас і оточує повсюдно — добряче затерлося. Любити важко? Так. А коли взагалі любити було легко. Читати Фолкнера тяжко і він надто похмурий? Напевно. Але це ще з ким порівняти і як читати. Шум і лють? Та ні. Любов і тиша. Тиша і любов.
Євгеній СТАСІНЕВИЧ,
літературний критик
7 квітня 1928 року
Крізь паркан, поміж кручені паничі, мені видно було, як вони гатять. Ось кинулися туди, де стирчить прапорець, а я собі попід парканом, суну. Ластер щось вишукує в траві там, під квітучим деревом. Ось вони хап прапорця… Удар! І ще удар… Тоді тиць прапорця, де й був, і прожогом до стола, й він ударив, і той, інший, ударив. Потім вони покуріли далі, а я все суну попід парканом. Ластер одійшов од квітучого дерева, й ми пішли попід парканом, а ті поставали, то й ми стали, а я все видивляюся в паркан, а Ластер шукає-шукає в траві.
— А дай-но, кедді[1], ключки!
І він бах. Та й подалися геть вигоном. А я од паркану ні-ні, держусь і тільки очима пасу, як вони од мене все далі.
— Отакої! — каже Ластер. — Тридцять три роки, таке здоровило, а все бги-бги. А я такого струга стругав, поки допхався до міста, по той торт для тебе. Заплач, Матвійку, дам копійку! Якщо спершу поможеш мені знайти її… щоб було з чим на виставу піти ввечері.
Знехотя б’ють, через вигін. Я назад попід парканом, туди, де прапорець. Має-лопотить серед лискучої трави та дерев.
— Та вже ходім, — каже Ластер. — Там ми все перешукали. Тим часом вони ще не вернуться. Пошукаймо ще біля річки-фоси, якщо чорнюки не запопали її досі.
Он червоний він, тріпоче посеред вигону. Летить пташка, кособоко, сіла перехняблено на нього. Ластер кидь. Прапорець тріп та тріп на тлі лискучої трави та дерев. А я до паркана тулюся.
— Та годі тобі вже скиглити, — мені Ластер. — Уже ж не верну я тобі тих грачів, якщо вони пішли собі. Не перестанеш пхинькати — матінка не зробить тобі іменин. А знаєш, що я зроблю, якщо ти не припиниш? Я сам-один згамаю весь той торт!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шум і лють, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.