Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

Невиразно пригадую, що батько на руках одніс мене до дерев край поля й поклав там. Весь світ крутився та гойдався у мене перед очима. Мене занудило, та ще почала мучити совість, що допустився я недоброго вчинку.

Я проспав під деревами аж до вечора, і коли вже сідало сонце, батько розбудив мене. Я почував себе так погано, що ледве тягся додому. Я був знесилений, мене давила моя власна вага, в шлунку щось переливалося та підступало до горла й било в голову. Почуття було таке, наче мене налив хто отрутою. Та я й справді був отруєний.

Минали тижні та місяці, і я цікавився пивом не більше, як плитою в кухні, що об неї колись я обпікся. Дорослі мали рацію. Пиво не для дітей. Щоправда, дорослі не бояться його пити, та не бояться ж вони ковтати й пілюлі, і рицину. Що ж до мене, я чудово можу обійтися без пива. Так, до самого дня моєї смерті я зможу обійтися без нього. Але обставини призвели до іншого. У тому світі, де я жив, Зелений Змій чатував на кожному кроці.

Ніяк не можна було його уникнути. Всі шляхи вели до нього. Потрібні були двадцять років близького знайомства і товаришування з ним, щоб нарешті відчути приязнь до цього клятого плазуна.

IV

Вдруге зустрівся я із Зеленим Змієм, коли мені було сім років. Тоді мене підвела моя уява, страх був причиною всього. Ще залишаючись хліборобами, наша родина переїхала до ранчо в похмурій, сумній місцевості округи Сан-Матео, на південь від Сан-Франциско. У ті часи то була дика, некультурна країна. Часто я чув, як мати хвалилася, що ми належимо до давнього американського роду і що ми не емігранти, як наші сусіди, ірландці та італійці. На всю ту округу були лише одна-дві американські родини.

Одного недільного ранку я опинився на ранчо родини Морісеїв. Уже не пригадаю, як і чого я потрапив туди. Там зібралося багато молоді із сусідніх ранчо. Були там і старіші, які пиячили від самого ранку, а дехто — від учорашнього вечора. Ця родина була численна: мала багато струнких і рослих синів та дядьків; ходили вони у важкому взутті, мали великі кулаки та говорили грубими голосами.

Раптом поміж дівчат почувся лемент та вигуки: — Б’ються! Виникла метушня. Чоловіки повискакували з кухні. Два червонолицих, сивочолих велетні схопилися за плечі. Один з них був Чорний Мат. Усі знали, що забив він колись двох людей. Жінки приглушено кричали, хрестилися, боязко шепотіли молитви та затуляли обличчя руками, крадькома визираючи з-поміж пальців. Але інакше поводився я. Можна ручитися, що я був найцікавішим глядачем. Думав, що, може, побачу таку дивну річ, як убивство. У будь-якому разі побачу бійку. Та як же я розчарувався! Чорний Мат та Том Морісей тільки тримали один одного за барки та по-смішному якось тупали важкими чоботями; здавалося, що то танцюють двоє слонів. Вони були надто п’яні, щоби битися. Тоді їх розвели та повели до кухні покропити замирення.

Швидко вони почали балакати всі разом так голосно, як тільки можуть люди, які весь час перебувають на повітрі, та ще коли віскі розв’яже їм язики.

Був я маленький хлопчик семи років, тіло мені від напруги тремтіло, як у лані, що від когось тікає, серце калатало; зазираючи крізь одчинені двері, дивувався я на незрозумілу поведінку людей. Бачив я Чорного Мата й Тома Морісея, які, обнявшись, схилилися над столом, цілувались і плакали.

Пияцтво в кухні тривало далі; раз у раз більша тривога огортала дівчат. Вони знали, що таке пияцтво, і були певні, що трапиться лихо якесь. Вони казали, що не хочуть цього бачити, й одна з них запропонувала піти на велике італійське ранчо за чотири милі, де можна потанцювати. Відразу всі поділилися на пари хлопці з дівчатами і пішли піскуватим шляхом. І кожен парубок йшов зі своєю любою, — я, хлопець семи років, знав про всі справи кохання в околиці, і вважайте я теж, немов парубок, ішов із дівчиною. Маленька дівчинка-ірландка мого віку йшла в парі зі мною. І тільки й було дітей в цьому гурті, що нас двоє. Найстарші мали років по двадцять. Були й дівчатка по чотирнадцять та шістнадцять років, які йшли вже зі своїми парубками. Але ми були наймолодшою, кумедною парою: ірландка-дівчинка та я; йшли ми обруч, а іноді, за вказівкою старших, я обіймав її за стан, хоч і не зручно було так іти. Я пишався того блискучого недільного ранку, йдучи похмурим довгим шляхом поміж кучугур. Я теж, як усі, мав свою дівчину, був мале парубченя.

На італійському ранчо жили самі парубки. Нас привітали з великою радістю. Кожному налили по шклянці червоного вина і частину довгої їдальні звільнили для танців. Молоді парубки почали пити і танцювати з дівчатами під звуки гармонії. Мені та музика видавалася небесною. Я ніколи не чув таких чудових звуків. Молодий італієць, який грав, міг навіть, граючи, танцювати. Обнявши руками свою дівчину, він за її спиною грав на гармонії. Все було таке надзвичайне для мене. Я не танцював, але, сидячи за столом, дивився широко розплющеними очима на це диво. Я був тільки маленьким хлопчиком, і багато було в житті такого, чого я ще не знав. Так минав час. Парубки-ірландці почали частіше припадати до чарки. Стало ще веселіше. Я помітив, що дехто з них спотикається й падає, танцюючи, а один заснув у кутку. Дехто з дівчат почали нарікати та хотіли податися геть. Інші весело реготали і, певне, раді були б, аби щось трапилося.

Коли наші господарі-італійці запропонували мені разом з іншими вина — я відмовився. Я мав уже досвід з пивом, і цього було з мене досить. Не мав я охоти скуштувати знов того добра. Як на лихо один молодий італієць Пітер, великий штукар, побачивши, що я сиджу відлюдно, взяв до половини налиту шклянку вина та простяг її мені. Він сидів насупроти мене по той бік столу. Я відмовився. Обличчя йому зробилося похмурим, і він настирливо давав мені вино. І тоді жах охопив мене, жах, причину якого я мушу пояснити.

Моя матір мала деякі власні теорії. По-перше, вона з певністю казала, що всі чорняві та темноокі люди дуже небезпечні. Нема потреби згадувати, що моя мати була білява. Далі: вона була переконана, що темноока латинська раса страшенно чутлива, страшенно зрадлива та дуже схильна до убивства. Знову ж таки, вбираючи в себе всі ті жахливі й дивні оповідання, що злітали з уст її, я неодноразово чув і запевнення, що коли образити італійця, — навіть легко й не навмисне, — то він обов’язково помститься, встромивши ножа тобі в спину. Це був її нестеменний вираз: — Устромить ножа тобі в спину.

Хоч і палко бажав я сьогодні вранці побачити, як Чорний Мат уб’є Тома Марісея, проте ані найменшого