Читати книгу - "Там, за межею..."

горілки. Схоже, господар чекав гостей. У дворі, зарослому бур'яном, височіли вісім охайних вуликів. Бджіл не було видно. Це Афіна ще могла списати на свої скупі знання зоології — хтозна, чим займаються бджоли холодними осінніми вечорами. Але охайно пофарбовані новенькі вулики в зарослому дворі, за яким не доглядали не менш як півроку, виглядали доволі підозріло.

Не пройшло і півгодини, як за будинком почувся шерех. З чорного ходу до хати швидко прошмигнули двоє молодиків, одягнених в такі самі спортивні костюми, як і власник обійстя. Скупо привітавшись, вони розсілися на кухні та взялись за горілку. Згодом відчинили вікно, і до Афіни стали долітати уривки фраз. Схоже, чоловіки навіть не підозрювали, що хтось може стежити за ними з кущів біля воріт.

— ...У мене є два ящики. Ну, за пару сотень віддам...

— ...Ні, оптика мені самому знадобиться...

—...Та вони ж покидали все, от я і збираю...

— ...Решта там, на горищі...

Нескладно було здогадатись, про що йшла мова. Лишилось лише побачити, де господар ховає те, що збирається віддати "за пару сотень", і навідатись у гості з побратимами наступного дня. Осушивши три пляшки, чоловіки вийшли надвір і, блимаючи яскравими ліхтариками, рушили до вуликів. "Хто б сумнівався," — пробурмотіла Афіна.

За спиною почувся шелест. Темна постать з ножем у руці тихо підкрадалася ззаду. Його погляд був прикутий до вуликів, про існування дівчини в маскхалаті він, схоже, не здогадувався. Відступати було пізно, тому дівчина міцно стиснула гранату в руці, все ж сподіваючись, що волонтерський маскхалат, "сплетений з любов'ю", як було написано на посилці, на цей раз не підведе. Постать вибрала зручну позицію і замахнулась ножем. "Ну, і що ти один зробиш?" — іронічно подумала Афіна, абсолютно не підозрюючи, хто знаходиться поруч з нею, але чомусь відчуваючи, що наразі темна фігура може більше їй допомогти, аніж завадити.

— Кхє-кхє, — тихо промовила вона, знімаючи волохатого капюшона.

— А? Хто тут? — шпигун, сполохано озирнувшись, присів.

— Т-с-с, свої, — прошепотіла розвідниця, намагаючись здогадатись, хто для цього хлопця свій, а хто — ворог.

— Партизанка, чи що?..

Промінь ліхтарика випадково ковзнув по обличчю парубка. Афіна здивовано присіла, впізнавши знайомі риси.

* * * * *

Кинувши непритомних чоловіків у чорних костюмах біля порожніх вуликів, Афіна з Дмитриком схопили знайдені в хаті зброю та боєприпаси і рушили до дороги, де в призначеному місці їх чекав Степан на камуфльованому джипі. Діма з позивним "Малий" згадав Афіну одразу — близько року тому дівчина з колегами працювала разом з їхнім підрозділом на околицях Донецька. Сам Малий уже звільнився з армії і тепер шукав собі пригод, бо вдома в Запорізькій області було надто нудно. Афіна запропонувала йому долучитись до Степанового загону, і той з радістю погодився.

Вже через годину Афіна сиділа в кухні штаб-квартири і слухала Малого, який, допиваючи другу чашку гарячого чаю, захоплено розповідав свої наполеонівські плани. Молодого хлопчину, якби не військова форма, можна було б сприйняти за учня-старшокласника. В свої 23 він встиг побачити найстрашніші картини війни, але це зовсім не вплинуло на характер. В усякому разі, так здавалось всім, хто його знав. Ніхто не бачив, як іноді вночі він підхоплювався в холодному поту і шукав зброю біля ліжка в мирному місті. Мало хто знав, що його очі, в яких завжди світилась весела іскорка, бачили смерті та руїни.

Вона це розуміла. Хоча сама, приїжджаючи з війни, знімала камуфляж і намагалась здаватися звичайною дівчиною. Не виходило. Страшний рубець лишила в житті ця війна. В чоловічому колективі вона почувала себе «своїм пацаном», проте серед цивільних дівчат була, наче біла ворона. Півтора роки тому вона відклала до кращих часів таку мирну професію — дизайнера інтер'єру, і взяла до рук зброю. Йшов третій рік війни, і вона чудово розуміла, що кращих часів найближчим часом чекати не варто. Тому просто намагалась жити сьогоденням.

Малий ще тоді трохи запав їй в душу, проте вона соромилась зізнатися собі в цьому, згадуючи сумний досвід минулих невдалих стосунків. Сильна і мужня, вона виконувала бойові завдання, про які деякі хлопці навіть говорити боялись. Але, повертаючись з них, їй теж хотілось відчути себе жінкою. Слабкою і беззахисною. Їй теж хотілося, щоб хтось обійняв за плечі, погладив по голові і прошепотів «все буде добре». Як у фільмах.

Стук вхідних дверей зненацька перервав її роздуми.

— Хлопці, готуйтеся завтра на виїзд. Маємо перше завдання, — радісно оголосив Степан, який саме їздив про щось домовлятися з військовими.

СОЛДАТ ГРАЧОВ 

 Один з перших маршрутів новоствореного загону пролягав через позиції Правого Сектору. Степан не знав нікого з того підрозділу, тому попросив одного з бійців показати стежину через мінне поле. Молодий доброволець, що саме возився біля розібраного безпілотника з невеличким блокнотом, з радістю погодився. Накривши свою апаратуру маскувальною сіткою, він швидко накинув на плечі розгрузку і кивнув:

— Ходімо.

— Як тебе звати хоч? — перепитав Степан.

— Рома... Роман Грачов, — виправився той, чомусь подумавши, що командир носить високе армійське звання.

— Та ми теж добровольці, чого ви! — підморгнула Афіна, виповзаючи на край окопу.

Але довго говорити про це часу не було, і розвідники швидко рушили вперед. Роман ішов першим, завбачливо зупиняючись біля кожної розтяжки.

Коли врешті пройшли зловісне поле, Степан втомлено присів під високим очеретом.

— Ну що, хлопці, перекур? — підморгнув бійцям, що безшумно підтягувались услід за ним.

Вони посідали на м'яку траву. Треба сказати, найцікавіші розмови між розвідниками велись пошепки саме під час таких зупинок. Чомусь у ста метрах від добре укріпленого і до зубів озброєного ворога згадувалось і таке далеке мирне життя, ніби воно було кілька десятиліть тому, а не позаминулого року, і кохані дружини, які досі наївно вірили, що група проходить бойове злагодження десь під Харковом, а значить — нема жодних підстав для хвилювання. А коли з групою виходив хтось незнайомий, вся увага розвідників зверталась на нього.

— А звідки ти родом? — розпочав розмову з Грачовим Дмитрик.

— Ви будете сміятись, — трохи ворухнув бородою той, ховаючи за щетиною іронічну посмішку. — Ото звідти, — махнув рукою на схід.

— З Донецька?

— Далі бери. Москва, — вже посміхався в усі тридцять два Рома.

— Ого! А як до нас потрапив?

— Довга історія...

Дмитрик вже вмостився зручніше і приготувався слухати, як Степан скомандував: