Читати книгу - "Здіймається буря"

— Це горлиця, а не голуб! — кинув він. — А справжній вояк виказує більше пошани до здобичі, яка годує його Клан.

— Точняк! — відмахнувся Хмаролап. — Я щось не бачив, щоб Шиполап виказував особливу повагу білці, яку вчора притягнув до табору. За його словами, вона була настільки прибацана, що і кошеня її б упіймало.

— Шиполап лише новак, — гаркнув Вогнесерд. — Йому, як і тобі, треба ще багато чого навчитися.

— Але ж я її спіймав, хіба ні? — буркнув Хмаролап і сердито поштурхав виховника лапою.

— Вояцьке життя — це тобі не тільки голубів ловити!

— Я швидший за Яснолапку і сильніший за Шиполапа, — ще дужче завівся білий котик. — Що ти ще від мене хочеш?

— Зате вони добре знають, що вояк ніколи на нападатиме на здобич, якщо вітер дме йому в спину! — Вогнесерд розумів, що не повинен дозволяти новаку втягувати себе в суперечку, але впертість малого лютила його гірше, ніж шпичка у вусі.

— Теж мені. Ти, може, і стояв собі проти вітру, як хороший воячок, але я того голуба схопив першим! — голос Хмаролапа зірвався на люте підвивання.

— Затихни, — шикнув Вогнесерд, зненацька відволікаючись.

Він підвів голову і принюхався до повітря. У лісі було напрочуд тихо, і тільки гучний нявкіт Хмаролапа надто вже голосно відлунив поміж дерев.

— У чому річ? — роззирався Хмаролап. — Я нічого не відчуваю.

— Я теж, — зауважив воєвода.

— То що тебе хвилює?

— Тигрокіготь, — задумливо відповів Вогнесерд.

Цей темний смугастий вояк зринав у снах Вогнесерда, відколи Синьозірка вигнала його із Клану чверть повні тому. Тигрокіготь спробував убити провідницю Громового Клану, але Вогнесерд спинив колишнього воєводу і викрив його довго приховувану зраду перед усім Кланом. Звідтоді від Тигрокігтя не було ні слуху ні духу, та Вогнесерд відчував крижані пазурі жаху, які стискали його серце просто зараз, коли він вслухався в лісову тишу. Ліс, здавалося, також вслухався, затамувавши подих, а в голові вояка відлунили прощальні слова Тигрокігтя: «Тримай оченята розплющеними, Вогнесерде. Вуха тримай нашорошеними. Постійно озирайся. Тому що одного дня я тебе знайду, і стане з тебе вороняче їдло».

Тишу порушив Хмаролап.

— Що б Тигрокіготь мав тут робити? — форкнув він. — Синьозірка ж його вигнала!

— Так, — погодився Вогнесерд. — І Зореклан його знає, куди він пішов. Але Тигрокіготь чітко дав зрозуміти, що це ми не востаннє його бачимо!

— Я цього зрадника не боюсь.

— А мав би! — прошипів кіт. — Тигрокіготь знає ці ліси, як ніхто у Громовому Клані. І розірве тебе на шмаття, якщо йому випаде нагода.

Хмаролап знову форкнув і обійшов свою здобич.

— З тобою геть нецікаво, відколи Синьозірка зробила тебе воєводою. Я тут не просто так валандаюся, якщо ти раптом надумав убити цілий ранок, лякаючи мене байками для ясел. Я тут наче як полюю для старійшин, — і новак чкурнув у хащі ожини, полишивши на землі мертву горлицю.

— Хмаролапе, повернися! — люто крикнув Вогнесерд. Тоді похитав головою. — А Тигрокіготь його забери, цього ідіота з мишачими мізками! — пробурмотів він уже сам до себе.

Помахуючи хвостом, воєвода підняв горличку і замислився, чи варто нести її до табору замість Хмаролапа. «Вояк повинен сам відповідати за власну здобич», — вирішив він і поклав пташку на густу трав’яну ковдру. Тоді підійшов ближче і пригладив над нею зелень, щоб заховати тлусту горлицю. Вогнесерд хотів би мати хоч якусь певність, що Хмаролап повернеться і забере-таки цю здобич до решти, яку він має наловити для голодних старійшин. «Якщо він її раптом не принесе, то хай походить голодний, аж поки схаменеться», — вирішив воєвода. Його новаку потрібно втовкмачувати це в голову навіть під час зеленлисту: здобич не можна марнувати.

Сонце підбилося вище, підсушуючи землю і висмоктуючи вологу з листя на деревах. Вогнесерд нашорошив вуха. Ліс і досі був моторошно тихий, усі його створіння ховалися в норах, аж поки вечірня тінь не принесе полегшення після щоденної виснажливої спеки. Цей спокій дратував його, а в животі неприємно лоскотали сумніви. Мабуть, варто-таки піти і знайти Хмаролапа.

«Ти ж намагався попередити його про Тигрокігтя!» — Вогнесерд почув, як у голові лунає голос його найкращого друга Сіросмуга, і аж здригнувся від щемких спогадів, що заполонили його свідомість. Саме це дослівно йому і сказав би колишній Громовий вояк. Вони разом тренувалися в новацтві, билися пліч-о-пліч, аж поки їх не розлучило горе. Друг закохався в кицю з іншого Клану, та якби Срібнострумка не померла, приводячи у цей світ кошенят, Сіросмуг, можливо, і досі був би Громовим котом. У Вогнесерда перед очима знову постала картина прощання: ось його товариш несе своїх двох кошенят, віддає малих і сам іде до Річкового Клану, до якого належала їхня померла мама. Воєвода понурив плечі. Йому не вистачало компанії Сіросмуга і тихих, спокійних розмов, які вони щодня провадили. Він так добре знав свого старого друга, що без жодних проблем міг передбачити його відповідь.

Вогнесерд смикнув вухами, відганяючи спогади. Час було повертатися до табору. Тепер він був воєводою Громового Клану, то ж треба було ще організувати мисливські виправи та патрулі. Доведеться Хмаролапові самому про себе подбати.

Земля під лапами була геть суха на всьому шляху аж до гребеня схилу, за яким унизу лежав табір. Вогнесерд на мить спинився, щоб насолодитися легеньким уколом гордощів, який відчував щоразу, повертаючись до свого лісового дому. Кошеням він жив серед Двоногів, але ще від першого свого візиту до лісу знав, що насправді його дім тут.

Унизу, серед густих хащ ожини, ховався табір Громового Клану. Спустившись крутосхилом, Вогнесерд рушив добре второваною стежкою крізь тунель у папоротях.

Світло-сіра кицька Верболоза лежала при вході до ясел, вигріваючи свій уже чималий живіт під сонячним промінням. Ще донедавна вона жила у вояцькому кублі, а зараз мешкала в яслах з іншими королевами, очікуючи свого першого приплоду.

Поруч із нею Ряболиця ніжно вмивала двох своїх кошенят, які борюкалися на твердій землі, здіймаючи невеличкі хмарки пилюки. То були Хмаролапові молочні родичі. Коли Вогнесерд привів первістка своєї сестри до Клану, Ряболиця погодилась вигодувати безпомічне кошеня.

Хмаролап нещодавно став новаком, а тепер уже і власні кошенята Ряболиці невдовзі мали покинути ясла.

Гул голосів привернув погляд Вогнесерда до Високого Каменя, який стояв на чільному місці терену. Троє вояків про щось розмовляли в тіні каменя, з якого Синьозірка, провідниця Громового Клану, зазвичай зверталася до своїх котів. Вогнесерд упізнав шубку Темносмуга, невеличку постать Вітрогона і сніжно-білу голову Білошторма.

Воєвода поволі рушив до них твердою спеченою землею, а тим