Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

останнє «прощавай», вона так міцно потисла мені руку, що серце моє закалатало, і я побачив її сльозу, від якої мені аж дух забило. Насамкінець вона полагідніла, ніби зненацька збагнула (ми були ще такі діти!), що я справді вирушав у путь, у дуже далеку путь — аж у Сулако, незнане, сховане від наших очей в імлі затоки Пласідо[7].

Ось чому я часом прагну ще раз поглянути на «прекрасну Антонію» (чи, може, на ту, Іншу?), яка проходить у півтемряві величного собору, проказуючи коротку молитву над могилою першого й останнього кардинала-архієпископа Сулако, стоїть, заглиблена в дочірнє благоговіння, перед пам’ятником донові Хосе Авельяносу і, кинувши довгий, ніжний, відданий погляд на округлу меморіальну дошку Мартінові Деку, виходить, просвітлена, на залиту сонцем Пласу[8], струнка і сивоголова, — свідок минулого, зневаженого людьми, які нетерпляче чекають на Світанок Нових Ер, прихід нових Революцій.

Але це — наймарніша з мрій, бо свого часу я дуже добре зрозумів, що тієї миті, коли дух покинув тіло Неперевершеного Капатаса[9], Людини з Народу, нарешті вільного від скрут любові та багатства, мені вже немає чого робити в Сулако.

Джозеф Конрад

Жовтень 1917 року

I

Срібло копальні

Розділ I

За часів іспанського панування і багато років потому місто Сулако — а про його стародавність свідчить пишна краса помаранчевих садів — було комерційно не важливіше за звичайний береговий порт зі жвавою місцевою торгівлею буйволячими шкурами та індиго. До Сулако через те, що в його широчезній бухті переважно стояв штиль, не могли дістатися неповороткі глибоководні галеони завойовників, які без добрячого вітру і з місця не зрушать та стоять як укопані там, де ваш сучасний корабель, побудований за зразком кліпера, лине вперед навіть під легеньке лопотіння вітрил. Є на землі гавані, доступ у які ускладнюють підступні підводні скелі та побережні бурі. А Сулако сховалося від спокус торгового світу за урочистим штилем глибокої затоки Ґольфо-Пласідо — немов у недоторканному святилищі, в неосяжному напівкруглому храмі без склепіння, відкритому до океану, де стіни високих гір були запнуті лише жалобною поволокою хмар.

Одним краєм ця широка дуга над прямою береговою лінією республіки Костаґуана врізається в море кряжем, що утворює незначний мис, він називається Пунта-Мáла[10]. Із середини затоки цієї точки суходолу взагалі не видно, зате відногу стрімкої гори позаду можна таки розгледіти — мов тінь на небосхилі.

З другого краю на сліпучому обрії мріє щось мовби легкий окремий клаптик блакитної мли. Це півострів Асуера — хаотичне нагромадження гострих скель та кам’яних уступів, зусібіч обтяте крутими урвищами. Півострів видається далеко в море, немов груба кам’яна голова, що стирчить із зеленого узбережжя на кінці худенької шиї — піщаної коси, зарослої колючими чагарями. Геть безводному, бо дощові потоки відразу стікають з усіх його боків у море, йому бракує родючого ґрунту, аби — як то кажуть — зростити бодай одну травинку, от наче його хто прокляв. Біднота, яка на рівні неясного інстинкту самовтіхи пов’язує поняття зла і багатства, розповість вам, що півострів безплідний через схований там заклятий скарб. Звичайна тутешня людність — пеони[11] з естансій[12], вакеро[13] з приморських рівнин, упокорені індіанці, які за багато миль приходять на ярмарок із в’язанкою цукрової тростини чи кошиком маїсу, що коштує десь три пенси, — добре знає, що в темряві глибоких ущелин, які розтинають кам’яні уступи Асуери, лежать купи блискучого золота. Побутує переказ, що за незапам’ятної давнини у пошуках того скарбу загинуло багато шукачів пригод. А ще подейкують, що, і це вже на людській пам’яті, двоє мандрівних моряків — можливо, «американо», а точніше ґрінґо[14] певного сорту — підмовили одного індіанця-мосо[15], безпутного картяра, і втрьох із ним украли віслюка, аби перевезти в’язанку сухого хмизу, бурдюк із водою та провізію на декілька днів. З отаким-от супроводом і з револьверами за поясами вони взялися за мачете і почали прорубувати собі шлях крізь колючий чагарник на перешийку півострова.

На другий вечір, уперше на пам’яті місцевого люду, стало видно вертикальну спіраль диму (не інакше як від їхнього вогнища), яка блідо вилася на тлі неба над гостро обтятим кряжем на кам’яній голові. Команда прибережної шхуни, яка перечікувала штиль за три милі від берега, дотемна споглядала це й не виходила з дива. Рибалка-негр, який жив у відлюдній халупі на бéрезі маленької бухти неподалік, побачив, як повалив дим, і був напоготові, чекаючи якогось знаку. Якраз перед заходом сонця він гукнув свою жінку. Вони задивились на дивне знамення із заздрістю, недовірою і благоговійним жахом.

Нечестиві авантурники не подавали більше жодного знаку. Моряків, індіанця і вкраденого віслючка більше ніхто не бачив. Щодо мосо, мешканця Сулако, то його жінка заплатила за кілька заупокійних мес; бідолашну чотириногу худобину, на якій не було жодного гріха, напевно, теж спостигла смерть, а двоє ґрінґо, примарні й вічно живі, як вірили люди, й донині живуть серед скель, погублені фатальним прокляттям свого успіху. Їхні душі не можуть відірватись від тіл, які вартують знайдений скарб. Тепер вони — багаті, але голодні та спраглі, — дивна теорія про невідступні привиди ґрінґо, зухвалих єретиків, стражденних в’язнів своєї виголодалої і спеченої спрагою плоті, хоча християнин на їхньому місці зрікся б свого заблуду і дістав би визволення.

Тож вони — легендарні насельники Асуери, які стережуть її закляте багатство, і тінь на небосхилі з одного боку затоки та круглий клаптик блакитної мли, що затуманює осяйний пруг обрію, — з другого боку, позначають дві крайні точки тієї дуги, яка має назву Ґольфо-Пласідо, оскільки ніхто не пам’ятав, щоб її води колись збурював сильний вітер.

Перетинаючи уявну лінію, проведену від Пунта-Мáла до Асуери, судна з Європи, які прямують до Сулако, враз розлучаються з сильними океанськими вітрами. Стають здобиччю примхливих бризів, які граються ними часом по тридцять годин поспіль. Перед ними — вхід у тиху затоку, більшість днів у році затягнутий стіною нерухомих густих хмар. У рідкісні ясні ранки на плесо затоки падає інша тінь. Високо за велетенською зубчастою стіною Кордильєрів світає, стає чітко видно темні шпилі зі стрімкими схилами, що здіймаються на височезному п’єдесталі лісів ген на самому краю берега. Серед тих шпилів велично височить на тлі блакиті й біла голова Іґероти. Гладенький сніговий купол всіяний крихітними чорними цятками безлісих грон велетенських скель.

А коли полуденне сонце