Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

Один із вартових приніс горщик із сірчаною кислотою та поставив його під крісло — точнісінько під кульками. Поставивши горщик на місце, вартовий хутко дав драпака з газової камери. Головний наглядач оглянув ремені — один з них стягував груди Вессі, два припинали до крісла кожну руку, і ще по одному ременю було затягнуто на його ногах. Головний наглядач поплескав Вессі по плечі.

— Ти помреш швидко, хлопче, — промовив він. — Глибоко вдихни — і ти нічого не відчуєш.

А тоді й він вийшов з газової камери. Вессі лишився у ній сам-один.

Вартовий щільно зачинив важкі металеві двері та засунув засуви. Ми з головним наглядачем стояли поруч і дивилися в камеру крізь невеличке віконце коло дверей. Чекати треба було десять секунд, і ті десять секунд видалися мені десятьма роками. Я відчував, як калатає моє серце, ладне вискочити з грудей.

Вессі спроквола обернув голову, дивлячись в обличчя спостерігачів. Він починав усвідомлювати, що спіткає його незабаром.

Головний наглядач не зводив очей зі свого годинника. Відтак простяг руку та поклав її на важіль, за допомогою якого кульки з ціанідом скидалися у кислоту. Помітивши, як він збирає усю свою волю в кулак, аби зважитися й опустити той важіль, я тішився, що це мав зробити саме наглядач, а не я. Мені було несила далі дивитися на Вессі. Я упіймав себе на тому, що втупився очима у руку головного наглядача. Я бачив, як поступово напружуються його жили. А тоді з тихим зітханням, яке з сичанням долинуло крізь стиснуті зуби, він смикнув важіль додолу. Було виразно чутно, як шубовснули кульки, впавши до горщика. Вессі почув сплеск і закляк у своєму кріслі. Від кислоти почав зринати вгору білий газ. Я бачив, як раптом випнулися м'язи на руках Вессі, коли той, стримуваний ременями, напружував усю свою міць, силкуючись випростатися.

А газ здіймався дедалі швидше. Мені здалося, ніби я відчуваю запах гіркого мигдалю[7], одначе я розумів, що це — нісенітниця. Просто моя уява на якусь хвильку запанувала наді мною.

Вессі відчув запах газу. Він закинув голову назад і крутив нею навсібіч, намагаючись уникнути випарів. Сталеве крісло міцно втримувало його на місці. Я бачив, як він тамує подих. Цей хлопець лише робив собі гірше. Врешті-решт він не зміг більше затримувати дихання і, широко розкривши рота, вхопив повітря. Цього разу він вдихнув чималу дозу газу. І раптом Вессі закричав. Звук його пронизливого крику розлігся газовою камерою. Долинув він і до нас — приглушений та моторошний.

Я упіймав себе на тому, що скільки було сили вчепився руками у сталевий засув дверей. Це видовище таки добряче брало мене за живе.

Вессі задихався, хапав ротом повітря та корчився у своїх путах.

Доктор, який стояв коло мене, не зводив очей з секундоміра. Тридцять секунд... тридцять п'ять... Вессі досі задихався. Сорок п'ять секунд — і його голова безсило впала назад. Доктор схилився над аркушем паперу й написав у бланку точний час. Скидалося на те, що Вессі знепритомнів.

Його голова була закинута назад. Він більше не заходився кашлем. Камера вщерть наповнилася отруйними випарами. А тоді його голова повільно, дуже повільно почала схилятися вперед.

Поступово вона похилилася йому на груди. Довге чорне волосся Вессі впало йому на очі. Я бачив, що м'язи його живота ще й досі судомно скорочувалися. Спливло три хвилини. Його голова злегка смикнулася.

Тихим, знудженим голосом доктор промовив:

— Він мертвий.

Я відійшов від вікна. Із протилежного боку камери до мене мчав Г'юсон, а слідом — юрба хлопців. Вони були вельми налякані, всіх трохи нудило. Я почувався так само. Для того, щоби померти, Вессі знадобилося чотири хвилини з гаком.

— Що він сказав? — вимогливо запитав Г'юсон.

Я знизав плечима.

— Він сказав: «Ви караєте не ту людину, я цього не робив».

— Та невже? — глузливо запитав Гаккеншмідт. — Точнісінько те саме він дзявкотів упродовж усього судового процесу.

Г'юсон підозріливо дивився на мене.

— І більше він нічого не казав?

— Ні, лише це, — похитав я головою.

І репортерська ватага поринула до виходу. Серед хлопців негайно здійнялася колотнеча та почалися сутички за те, кому з них першому випаде право скористатися телефонними апаратами та послугами телеграфної контори. Я пропустив цю метушливу юрбу вперед, трішки зачекав, а тоді розвернувся, аби й собі податися до виходу.

І тут до мого плеча торкнувся головний наглядач. Він намагався виглядати недбало.

— Я не надавав би надто великої ваги тим його словам щодо Спенсера, — сказав він мені.

Я зупинивсь та уважно подивився на нього, проте обличчя наглядача нічого не виказувало.

— То ви не вірите тому, що він сказав? — з надією запитав я.

Він похитав головою.

— На вашому місці я би взагалі про все це забув.

Я насунув капелюха на очі.

— Хай там як, а всяке може статися. От, скажімо, чи чули ви історію про хлопця з дерев'яною ногою, який грав у пінґ-понґ?..

Головний наглядач кивнув головою.

— Еге ж, — сказав він, — мені доводилося чути й таке.

Я повільно подався до виходу.

— І я гадаю, що таке цілком могло бути, — сказав я та залишив головного наглядача самого.

Розділ другий

Я прийшов до новинарської кімнати[8] у штаб-квартирі місцевої поліції. Хотів поговорити з одним хлопцем і сподівався знайти його саме там. І таки знайшов.

Я поштовхом відчинив двері та роззирнувся оповитою тютюновим димом кімнатою. За невеличким столиком у самому центрі грали в карти четверо парубків зі знайомої мені репортерської ватаги. Я лише кинув на них побіжний погляд і продовжив свої пошуки. Ген у дальньому кутку кімнати, на побитій життям канапі, спав Еккі.

Еккі був найнезугарніший хлопець з усіх, кого я коли-небудь бачив. Він був коротун і мав жорстке волосся, що росло з його вух, з носа та пробивалося з-під комірця. Певно, повитуха, яка допомагала малому Еккі з'явитися на світ, ще довго мучилася від жахних снів після того як побачила його обличчя. Та хай там як, а я знав, що він — чи не найрозумніший газетяр у цілому