Читати книгу - "Хочеш жити?"

Не випускаючи ніж із руки, Чак чекав на нього. Меґ він заштовхнув назад, до кімнати, з якої вони щойно вийшли. Дівчина лишилася стояти у дверях, серце її неспокійно затьохкало, коли незнайомець піднявся нагору.

Чак свердлив його поглядом. Але все, що він міг розгледіти, — обрис високої фігури: чоловік був на голову вищий від Чака, але худорлявий і не такий широкий у плечах, як він. «Не такий вже він і сильний», — вирішив Чак і трохи розслабився.

— Давай-но глянемо на тебе, — задиристо сказав Чак. — Дай мені свого ліхтарика.

Чоловік простягнув свій ліхтарик. Чак узяв його і спрямував промінь в обличчя чоловіку.

Побачивши його, Меґ заклякла. Перед нею був індіанець-семінол. Вона бачила кількох таких дорогою від Джексонвілля й одразу впізнала це густе синьо-чорне волосся, темну шкіру, високі вилиці та вузькі чорні очі. Чоловікові було десь двадцять три — двадцять чотири роки, він навіть був привабливим, але його кам’яне обличчя, позбавлене будь-яких емоцій, викликало у Меґ тривогу. Одягнений він був у жовту сорочку, поцятковану дрібними білими квітками, темно-сині низькі джинси-гіпстери, а на його засмаглих ногах були полотняні черевики на каучуковій підошві.

Він спокійно дозволив цим двом оглядати себе. Меґ здавалось, що у світлі ліхтаря очі індіанця палали вогнем.

— Хто ти? — суворо запитав Чак, опускаючи ліхтарика.

— Пок Тоголо моє ім’я, — відповів чоловік. — А твоє?

— Я Чак Роджерс... Це моя подружка Меґ.

— Давайте поїмо.

Освітлюючи дорогу ліхтариком, Чак провів індіанця до кімнати. Меґ вже сиділа на рюкзаку в кімнаті, її порожній шлунок аж зводило від думки про їжу.

Пок кинув свій рюкзак на підлогу, опустився на коліна, відкрив його і видобув дві свічки, які одразу ж запалив і поставив на підлозі. Він потягнувся, забрав у Чака ліхтарика й поклав його назад у рюкзак, потім дістав із пластикового пакета смажену курку і кілька шматків шинки.

— Ого! Звідки ти це дістав? — запитав Чак, очі його аж округлились. Він вже не міг пригадати, коли востаннє їв курятину.

Пок глянув на нього.

— А тобі яке діло?

Вміло орудуючи ножем із кістяним руків’ям, індіанець розділив курку на рівні частини.

Вони їли у тиші, відчуваючи варварське задоволення. Меґ помітила, що індіанець увесь час косився на Чака. Але жодного разу навіть не поглянув на неї.

Коли вони закінчили, Чак відкинувся назад, опершись на лікті.

— Чорт забирай! Це було круто! Куди ти прямуєш? Пок дістав пачку сигарет.

— Парадайз-Сіті. А ви?

— Маямі, напевно.

Вони запалили сигарети від вогника свічки.

— Маєш там якусь роботу? — запитав Пок. Він сидів, схрестивши ноги, руки лежали на колінах.

— Знайду.

— Думаєш? — Пок уп’явся поглядом у Чака. — Копи не жалують волоцюг.

Чак напружився.

— Ти називаєш мене волоцюгою?

— А хто ж ти? Ти весь брудний, та ще й смердиш. Меґ затремтіла. Вона була певна, що Чак зараз нападе з ножем на індіанця, а тому дуже здивувалась, що Чак навіть з місця не зрушив.

— Краще бути волоцюгою, ніж нахабним дикуном, — тільки й відповів він. — Думаєш, ти зможеш знайти роботу?

— Мені не потрібна робота.

Чак нашорошив вуха.

— Хочеш сказати, в тебе є гроші?

Пок кивнув.

— Скільки? Десять баксів? Та закладаюсь, навіть стільки немає.

— Я завтра збираюсь купити машину.

Чак із присвистом видихнув.

— Машину? Яку машину?

Пок знизав плечима.

— Якусь дешевеньку... Потриману. Мені просто потрібна машина.

— Заради всього святого! — Чак довго не зводив очей з індіанця. — Слухай! Чому б нам трьом не об’єднати наші сили? Думаю, ми могли би поїхати з тобою аж до Парадайз-Сіті... що скажеш?

Почувши це, Меґ здивувалась нахабству Чака. Але він, звісно, вчинив правильно. Як не попросиш, то й не отримаєш.

— Чому ми повинні об’єднуватися? — запитав Пок після паузи.

— А що тобі втрачати? Самотою подорожувати нудно. Ми складемо тобі компанію.

Пок підвівся і відніс свій рюкзак у дальній кінець кімнати, подалі від інших двох, і сів.

— Ти оглух? — повторив Чак. — Що тобі втрачати?

— Я подумаю про це. Але зараз хочу спати. Загасіть свічки... вони грошей коштують, — сказавши це, Пок розтягнувся на підлозі.

Чак і Меґ обмінялись поглядами, коли індіанець, умостивши голову на рюкзаку, розвернувся до них спиною.

Меґ нахилилась і загасила свічки. Їх оповила темрява. За кілька хвилин очі призвичаїлись до блідого місячного сяйва. Пок, здавалось, уже заснув. Дихання його було повільним і розміреним.

Чак і Меґ влаштувались зручніше.

Голод Меґ вгамувався, тіло втомилось, і вона поринула у сон, але Чак заснути не міг. Він лежав, не рухаючись, та мозок його кипів.

«Чи міг цей індіанець блефувати? — запитував він сам себе. — Невже він справді збирався купити машину? Якщо все, що він говорив, правда, то гроші мали бути або при ньому, або в рюкзаку».

Піт заливав Чакові чоло. — «У нього має бути щонайменше дві сотні доларів! Клятий червоношкірий з двома сотнями!»

Його товсті, короткі пальці обхопили руків’я ножа. Це буде легко. Треба лише переповзти кімнату. Один удар ножа — і все закінчиться.

Чакові було не звикати до вбивств. По-справжньому важить тільки перше вбивство, а на ньому вже було два. То що йому додати ще одне?

Потім Чак згадав про Меґ і насупився. Не слід було тягнути її з собою. Він був певен, дівчина не витримає, якщо він уб’є індіанця. Його пальці міцніше стиснули руків’я ножа. Дві сотні доларів! Що ж, коли вона неладна примиритись із цим, то вирушить услід за індіанцем. Коли тіла знайдуть — якщо їх узагалі коли-небудь знайдуть — Чак вже буде за багато кілометрів звідси.

Тильною стороною долоні Чак обтер піт з обличчя.

Так, він це зробить! Але не зараз. Зараз у індіанця ще чутливий сон. Пізніше, коли той міцніше засне. Це буде слушний час.

— Чаку?

Від голосу індіанця всередині Чака все захололо.

— Сплю я сторожко і завжди тримаю при собі револьвер, — після паузи Пок додав: — Ми поговоримо завтра.

Револьвер!

Пальці Чака відпустили руків’я ножа. Цей виродок наче прочитав його думки.

— Ой, замовкни, — пробурчав він. — Я намагаюся заснути.

— Поговоримо завтра.

Урешті-решт Чак заснув.

* * *

На сніданок Пок дістав