Читати книгу - "Додому"

Сорочка-Кольору-Дині цього не врахував.

Я відхилився й відбив удар, виставивши праву руку, як я щойно описав. Потім, зігнувши коліна, я крутнувся і різонув бритвою по його животу. Не чекаючи на його реакцію, я підвівся та добив його так само, як і тих двох зарізяк.

Як я вже казав, це забрало якихось кілька секунд.

Порепаний тротуар тепер перетворився на темно-червоне місиво. Я дозволив собі якусь мить насолодитися моментом. Не кривімо душею, ви б теж так вчинили.

Я повернувся до Патріка, але його ніде не було.

Я роззирнувся. Онде він, майже зник з очей. Я поквапився за ним, однак хутко збагнув, що це марно. Він прямував до станції Кінґс-Крос, однієї з найбільш велелюдних у Лондоні. Він буде там, у всіх на очах, до того, як я його наздожену. А я весь забризканий кров’ю. Я, звісно, майстер своєї справи, але плаща-невидимки у мене не було, попри те що Гаррі Поттер вирушав до Гоґвортсу саме з вокзалу Кінґс-Крос. Я зупинився, оцінив ситуацію і дійшов висновку, що все зіпсував.

Час зникати. Я не переймався через будь-які записи камер відеоспостереження. Це місце розташовувалося подалі від цікавих поглядів, навіть цифрових та електронних. Ось чому «неблагонадійний елемент» обирав такі місця.

Проте я облажався. За стільки років та марних пошуків нарешті з’явилася єдина зачіпка, і я її втратив…

Мені потрібна допомога.

Я поспіхом забрався звідти і натиснув на телефоні кнопку швидкого набору «1». Я майже рік не натискав на неї.

Він відповів після третього сигналу:

— Алло?

Я здригнувся, почувши його голос знову, хоча й був готовий до цього. Мій номер заблоковано, тому він гадки не мав, хто телефонує.

— Ти хотів сказати «ближче до діла»? — мовив я.

Я почув, як він судомно вдихнув.

— Уїн? Господи, де ти пропадав?

— Я бачив його, — сказав я.

— Кого?

— Подумай.

— Чекай, обох? — сказав він після короткої паузи.

— Лише Патріка.

— Овва…

Я наїжачився. «Овва»?!

— Майроне?

— Так?

— Вирушай до Лондона першим літаком. Мені потрібна твоя допомога.

Розділ 2

За дві хвилини до того, як зателефонував Уїн, Майрон Болітар розтягнувся голим на ліжку поруч із приголомшливо розкішною жінкою. Обоє роздивлялися химерний візерунок на обшивці стелі, жадібно ковтаючи повітря, занурені у період блаженства, який приходить тільки після… ем-м… блаженства.

— Ого! — сказала Тереза.

— І не кажи!

— Це було…

— І не кажи!

Після сексу Майрон полюбляв по-доброму покепкувати.

Тереза звісила ноги з ліжка, встала і пішла до вікна. Майрон спостерігав за нею. Йому подобалось, як вона рухається оголена, сповнена життя і впевненості, в’юнка і гнучка, мов пантера. Квартира, розташована у Вест-Сайді, виходила вікнами на Центральний Парк. Тереза дивилась у вікно на озеро та міст Боу. Якщо ви колись переглядали фільми про Нью-Йорк, у яких закохані герої випадково зустрічаються на мосту, то це однозначно міст Боу.

— Господи, краєвид неперевершений, — сказала Тереза.

— Я також подумав про це.

— О, та ти хтиво витріщаєшся на мій зад?

— Я б радше сказав, роздивляюся. Наглядаю.

— Отже, охороняєш?

— З мого боку було б непрофесійно відвернутися.

— Нам не треба, щоб ти виявився непрофесіоналом.

— Дякую.

— Майроне! — Його наречена все ще стояла до нього спиною.

— Так, кохана.

— Я щаслива.

— І я.

— Це лячно.

— Жахливо, — погодився Майрон. — Повертайся в ліжко.

— Справді?

— Так.

— Не давай обіцянок, яких не справдиш.

— О, я справджу, — сказав Майрон. — Чи є десь поблизу місце, де можна замовити устриці та вітамін Е?

Вона обернулася, обдарувала його найчарівнішою усмішкою і — бабах! — його серце розлетілося на друзки. Тереза Коллінз була знову з ним. Після стількох років розлук, страждань та негараздів вони нарешті збирались одружитися. Надзвичайне відчуття. Чудове. Ніжне й тендітне.

Саме тоді задзвонив телефон.

Вони обоє завмерли, так, ніби передчували це. Коли все складається так добре, ти ніби тамуєш подих, хочеться, щоб оця мить тривала довше. Тобі не кортить ані спинити її, ані навіть сповільнити час. Ти просто хочеш почуватися в безпеці у своїй маленькій бульбашці.

І нехай ця метафора недолуга, але той телефонний дзвінок спрацював як голка для цієї бульбашки.

Майрон глянув, хто телефонує, але номер виявився заблокованим. Його квартира розміщувалась у будинку під назвою «Дакота» на Мангеттені. Коли рік тому Уїн зник, він переписав цю квартиру на Майрона. Більшість часу Майрон прожив у будинку, де він виріс, у Лівінґстоні, штат Нью-Джерсі, намагаючись якнайкраще виховати свого небожа-підлітка Міккі. Але тепер його брат, батько Міккі, повернувся, тож Майрон залишив їм будинок і переїхав назад у місто.

Телефон задзвонив удруге. Тереза повернулася на бік, ніби звук дзвінка зацідив їй ляпасу. На її шиї Майрон побачив шрам від кулі. У ньому прокинулося старе відчуття, бажання її захистити.

Якусь мить Майрон вагався, чи не дочекатися переадресації на голосову пошту, але Тереза заплющила очі й кивнула лише раз. Вони обоє знали, що ігнорування лише відкладає неминуче.

Коли телефон задзвонив утретє, Майрон відповів:

— Алло?

Після дивного вагання і шуму на лінії до нього долинув голос, який він не чув так давно.

— Ти хотів сказати «ближче до діла»?

Майрон судомно вдихнув, хоч і старався оговтатись.

— Уїн? Господи, де ти пропадав?

— Я бачив його.

— Кого?

— Подумай.

— Чекай, обох? — Майрон здогадувався, але не посмів вимовити це вголос.

— Лише Патріка.

— Овва…

— Майроне!

— Так?

— Вирушай до Лондона першим літаком. Мені потрібна твоя допомога.

Майрон глянув на Терезу. В її очах знову був смуток, який не полишав її відтоді, як вони вперше втекли разом багато років тому. Але він не помічав цього смутку після її повернення. Він простягнув до неї руку. Тереза торкнулася його руки.

— Зараз усе трохи складніше, — сказав Майрон.

— Тереза повернулася, — мовив Уїн ствердно.

Він знав.

— Так.

— І ви нарешті одружуєтеся, — пролунало наступне твердження.

— Так.

— Ти купив їй обручку?

— Так.

— У «Нормана» на 47-ій вулиці?

— Звісно.

— Камінець більший, ніж два карати?

— Уїне…

— Я щасливий за вас.

— Дякую.

— Але ти не можеш одружитися, — сказав Уїн, — без свого шафера.

— Я вже запропонував своєму братові.

— Він поступиться місцем. Літак вирушає з аеропорту Тетерборо. Машина вже чекає на тебе.

І Уїн вимкнувся.

— Ти мусиш їхати, — глянула на нього Тереза.

Він не був упевнений у тому, запитання це чи твердження.

— Уїн не просить чогось без потреби, — сказав Майрон.

— Так, не просить, — погодилася вона.

— Це ненадовго. Я