Читати книгу - "Кінець роману"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вона ще не вдома, — сказав Генрі. — Зайдімо до кабінету.
Мені досі не доводилося бувати тут, у його робочій кімнаті. Як приятель Сари, я бачився з Генрі тільки в її безладно обставленій вітальні, де все було не гармонійне, не систематичне й не плановане, усе належало теперішньому часу, бо ніщо не могло залишатись як пам’ятка по колишньому смаку чи почутті. Усе було в живому вжитку, натомість тут, у кабінеті, усе мені видавалося майже недоторканим. Навряд чи хтось гортав багатотомник Едварда Ґіббона, а зібрання творів Вальтера Скотта, либонь, стояло тут тільки через те, що колись належало Майлзовому батькові, як і маленька бронзова копія «Дискобола». Ось у цій невживаній кімнаті Генрі почувався найщасливішим лише тому, що це була його власність. І я подумав — заздро й гірко: якщо хтось незаперечно володіє якоюсь річчю, то не відчуває потреби користуватися нею.
— Віскі? — спитав господар оселі. Згадавши його очі, я задумався над тим, чи не випиває він більше, ніж було колись. Ще б пак, адже он як щедро налив подвійні порції.
— Що тебе непокоїть, Генрі?
Я давно облишив писати роман про високопоставленого чиновника й уже не потребував прототипа.
— Capа, — відповів він.
Чи злякався б я, якби він це сказав саме таким тоном два роки тому? Ні, зрадів би, бо страшенно втомився від обману. Я був би радий відкритій боротьбі хоча б тому, що міг би сподіватися хоч на невеликий, але таки шанс перемогти, хай тільки Генрі припустить якусь тактичну помилку. Ніколи в житті я не прагнув перемоги так палко, як тоді. Це прагнення було ще сильніше, ніж мрія написати добру книжку.
Глянувши на мене почервонілими очима, Генрі додав:
— Я боюся, Бендріксе.
Я вже не міг зверхньо ставитися до цього чоловіка. Він теж став випускником школи страждання, і я вперше подумав про нього як про рівню. Пригадую, на столі Генрі стояла в рамці з хрещатими ріжками стара брунатна фотографія його батька. Мені впало в око, що той дуже схожий на сина того самого віку — сорока з гаком років — і водночас дуже не схожий. Відмінність полягала не у вусах — відчувалося, що батько по-вікторіанському самовпевнений, завжди і всюди почувається як вдома, знає всі входи й виходи в цьому світі. І раптом я знову пройнявся теплим чуттям побратимства. Генрі припав мені до душі ближче, ніж його батько — чиновник міністерства фінансів. Удвох ми були товариші у відчуженні.
— Чого ж ти боїшся, Генрі?
Наче від поштовху в плечі, він із розмаху сів у крісло й гидливо проказав:
— Бендріксе, я завжди гадав, що найгірша річ… найпаскудніша, на яку тільки зважиться людина…
Колись я, напевно, сидів би як на голках, а нині… Який чудний і безмежно нудний оцей погідний спокій невинності!
— Ти ж знаєш, що мені можна довіритися, — запевнив я, припустивши, що в Сари міг залишитися лист від мене, один із кількох. Це професійний ризик літератора. Жінки схильні перебільшувати значимість своїх коханців і навіть не можуть уявити розчарування, якого зазнають у день, коли надто вже відвертий лист опиниться в рубриці «Цікаве» каталогу автографів ціною п’ять шилінгів.
— Ось подивися, — сказав Генрі, простягнувши листа, написаного не моїм почерком. — Прочитай, ну ж бо.
Якийсь приятель написав йому: «Чоловікові, якому Ти хочеш допомогти, я б порадив звернутися до Савіджа, на адресу Віґо-стрит, 159. Я пересвідчився, що він кваліфікований і тактовний, а його підлеглі не такі обридливі, як інші».
— Не розумію, Генрі.
— Я написав цьому приятелеві, що один знайомий розпитував мене про приватні детективні агенції. Це жахливо, Бендріксе. Напевно, він розкусив, у чому річ.
— Ти справді маєш намір…
— Я ще не брався до цієї справи, але ось на столі лежить лист і нагадує про себе… Дурня, правда? Довіряю Сарі й знаю, що вона його не прочитає, хоч заходить сюди десять разів щодня. Я навіть не сховав цього листа в шухляду. Однак не можу вірити… Зараз вона на прогулянці. На «прогулянці», Бендріксе.
Дощ промочив його пальто наскрізь, тож Генрі тепер сушив руб рукава піджака проти полум’я в газовому каміні.
— Співчуваю тобі.
— Ти завжди був їй щирим приятелем, Бендріксе. Кажуть, чоловік останній з ліку дізнається, чим дихає його жінка… Побачивши тебе сьогодні в Коммоні, я ось що подумав: якщо ти вислухаєш цю історію й висмієш мене, то я зможу спалити листа.
Він сидів, виставивши мокрий рукав і відвівши від мене очі. Мені було геть не до сміху, але я б засміявся, якби зумів.
— Це не така справа, — розсудив я, — з якої можна було б посміятися, хай навіть вона видається чудною…
— Вона справді чудна. А ти таки вважаєш мене дурнем, хіба ні? — нетерпляче спитав Генрі.
Тільки що я був би рад змусити себе до сміху, а тепер, коли досить лише збрехати, повернулися колишні ревнощі. Невже подружжя стає аж таким цільним одним тілом, що, ненавидячи жінку, мусиш заодно ненавидіти й чоловіка? Останнє запитання в нашій розмові навело на гадку те, як легко було обманювати Генрі. Аж так легко, що він видавався мені підсобником у жінчиних зрадах. Таким самим підсобником — ось тільки в крадіжці — стає той, хто залишає гроші на столі в готельному номері. Я ненавидів Майлза за те саме, що колись допомагало мені сходитися з його жінкою.
Рукав піджака парував. Досі не глянувши на мене, Генрі повторив:
— Звичайно ж. Я цілком певен, що ти маєш мене за дурника.
Тут замість мене виступив чортяка.
— Ні, Генрі, це не так.
— Тобто ти справді гадаєш, що таке… можливе?
— Природна річ. Сара — це тільки жінка.
— А я завжди вважав, що ти її щирий приятель, — обурився він, ніби це я написав листа.
— Це вже тобі судити. Ти ж знаєш її набагато краще, ніж я.
— Так. У певному розумінні, — понуро відказав Генрі. Я здогадувався, що він думає якраз про те розуміння, у якому я знав її найкраще.
— Ти спитав, Генрі, чи не вважаю я тебе дурнем. Я відповів, маючи на увазі, що твоя думка як така зовсім не дурна. А проти Сари я нічого не сказав.
— Я це розумію, Бендріксе. Пробач. Останнім часом мені не спиться. Ото прокидаюся вночі й міркую, що робити з тим клятим листом.
— Спали його.
— Якби ж то я міг…
Генрі й далі тримав у руках цю цидулку, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець роману», після закриття браузера.