Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Жоден гобітський рід ніколи не був войовничий, не сварилися гобіти й поміж собою. У давні дні вони, звісно, були змушені якось виживати в небезпечному світі, проте в часи Більбо ті дні вже були прадавньою історією. Останньою битвою, що відбулася ще до початку подій, про які ми хочемо розповісти, — і єдиною, яка прогриміла на теренах самого Ширу, — була Битва за Зеленолуки, 1147 р. за Л. Ш., коли Бандобрасові Туку поталанило відбити навалу орків. Відтоді на гобітських землях пом’якшав навіть клімат, а вовки, які колись із приходом лютих білих зим забрідали туди з півночі, стали достоту бабусиними казками. Тож хоч у Ширі й зберігали певні запаси зброї, вона здебільшого слугувала оздобою: її вивішували на стінах над камінами чи виставляли в музеї у Міхоритові. Той музей відомий також як Дім метомів, адже все, з чого гобіти не мали безпосереднього зиску, проте шкодували викинути, вони називали метомом. Оселі їхні з часом перетворювалися на звалища таких-от метомів, із куп яких часто вибирали й подарунки, що переходили з рук у руки.

Хай там як, а затишок і спокій не позбавили цього народу дивовижної витривалості. Гобітів, якби хтось таке намислив, було важко виснажити чи вбити; вони палко й невтомно захоплювалися гарними речами, і головно, мабуть, тому, що могли, якби їх до того змусити, без тих речей обійтися. Гобіти зносили чорне горе, жорстокість ворога та лютування негоди з такою мужністю, що це вражало всіх, хто погано знав цей народ і не бачив далі за гобітські пуза та кругловиді обличчя. Хоча їх важко було роздратувати й вони ніколи не вбивали жодної живини заради задоволення, у безвихідному становищі гобіти ставали відчайдушно хоробрими і за потреби могли взятися за зброю. Вони хвацько стріляли — бо мали гострий зір і вправні руки, — використовуючи для цього не тільки лук та стріли. Якщо гобіт нахилявся, щоби підняти камінь, то слід було щодуху давати драла — про це добре знали всі звірі, які залазили куди не слід.

Між гобітів побутувала думка, що всі вони первісно жили в земляних норах, та й пізніше почувались у таких оселях найбільш затишно; проте з плином літ їм довелося призвичаїтись і до інших домівок. Утім, у часи Більбо в Ширі зазвичай тільки найбагатші та найбідніші гобіти зберігали стару норомешкальну традицію. Найбідніші жили в норах найпростішого типу: в таких собі земляних ямах із одним вікном чи й узагалі без нього; тим часом заможні гобіти споруджували для себе розкішні житла, а не просто землянки, як у давнину. Та сприятливі місця для великих і розгалужених тунелів (чи сміалів, як їх іще називали) знайти було не вельми легко, тож на рівнинах і в долах гобіти, розмножившись, почали будувати житла на поверхні землі. Власне, навіть і в горбистих місцевостях та в давніх селищах, як-от Гобітів чи Туківці, а також у головному місті Ширу — Міхоритові на Білих Схилах — було вже чимало споруд із дерева, цегли та каменю. Такі будівельні матеріали особливо полюбляли мірошники, ковалі, линварі, каретники та представники інших подібних ремесел; адже, маючи вдосталь придатних для життя нір, ці гобіти віддавна вміли споруджувати різні повітки і майстерні.

Звичку будувати садиби та ферми, подейкують, уперше набуло населення Мокви нижче за течією Брендівинної. Гобіти, котрі мешкали в тій частині Ширу, у Східній Чверті, були доволі великі й мали важкі ноги, а коли негода перетворювала землю на брудне місиво, вони взували ґномівські черевики. У тих гобітів нуртувало багато стурівської крові — це було добре помітно за щетиною, що густо росла на їхніх підборіддях. Ні у власостопів, ані у блідошкірів на обличчі не було і сліду борід. Мешканці Мокви та Цапокраю на схід од Ріки, який вони заселили згодом, прийшли до Ширу пізніше, здебільшого з далекого півдня, тож мали багато особливих імен і вживали чимало дивних слів, які годі було почути деінде у краї.

Будівничу справу, як і чимало інших ремесел, гобіти, ймовірно, перейняли від дунедайнів, хоча могли навчитися цього і безпосередньо від ельфів — наставників людей у дні їхньої юності. Бо ельфи Високого Роду на ту пору ще не покинули Середзем’я, а мешкали в Сірих Гаванях аж ген на заході та в інших, ближчих до Ширу, місцях. Три давні-предавні ельфійські вежі бовваніли на Вежових Пагорбах по той бік західних узгранич Ширу. Коли світив місяць, вони сяяли вдалині. Найвища з-поміж них стояла найдалі, одна-однісінька на зеленому кургані. Гобіти зі Західної Чверті оповідали, що з верхівки тієї вежі можна побачити Море, проте жоден із них ніколи не піднімався на неї. Власне, мало хто з них узагалі коли-небудь бачив Море чи плавав по ньому, а ще менше поверталося звідти, щоби про нього розповісти. Більшість гобітів навіть до річок і до невеликих човнів ставилася з глибокою осторогою, бо вправних плавців серед них теж було обмаль. Що довше існував Шир, то рідше його мешканці спілкувалися з ельфами, а згодом гобіти почали боятися Світлого Народу та сторонитися тих, хто мав із ним до діла. А Море стало для гобітів страхітливим словом, символом смерті, тому вони відвернули обличчя від пагорбів на заході.

Хоча будівельне ремесло і прийшло до них від ельфів чи від людей, але гобіти застосовували його на власний розсуд. Веж вони не споруджували. Оселі їхні були зазвичай довгі, присадкуваті й зручні. Найдавніші з тих осель були, щонайбільше, наземними подобами сміалів, мали покрівлю зі сухої трави чи зі соломи або ж дах із дерну та злегка опуклі стіни. Проте такий вигляд житла був притаманний Ширу раннього періоду, а відтоді гобітські домівки помітно змінилися, вдосконалені з допомогою знарядь, запозичених у ґномів або винайдених самими гобітами. Та головною і незмінною особливістю їхньої архітектури було те, що її творці надавали перевагу круглим вікнам і навіть круглим дверям.

Будинки та нори ширських гобітів були переважно великі, й жили в них великі родини (парубкування Більбо та Фродо Торбинів було однією з багатьох їхніх виняткових рис, — а ще однією, до прикладу, була їхня дружба з ельфами). Іноді, як-от родини Туків із Великих Сміалів чи Брендіцапів із Брендідім, багато поколінь родичів жило разом у злагоді (принаймні відносній) в одному прабатьківському домі з багатьма тунелями. Хай там як, а всі гобіти були істотами клановими і дбали про