read-books.club » Сучасна проза » Нью-йоркська трилогія, Пол Остер 📚 - Українською

Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

122
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Нью-йоркська трилогія" автора Пол Остер. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 76
Перейти на сторінку:
Із Остером. Тим, хто називається Полом Остером.

Цього разу Квінн відповів без вагань. Він знав, що робити, й коли час настав, так і зробив.

— Слухаю, — ​сказав він. — ​Остер вас слухає.

— Ну нарешті. Нарешті ви знайшлися.

У голосі вчувалася полегша, його раптом затопив спокій.

— Точно, — ​сказав Квінн. — ​Нарешті.

І, помовчавши мить, щоб співрозмовник осмислив перші слова, радше задля себе, ніж заради нього, додав:

— Чим я можу вам допомогти?

— Допомога мені потрібна, — ​сказав той. — ​Існує велика небезпека. А ви, кажуть, у таких випадках найкращий.

— Залежить від того, про що ви.

— Я про смерть. Про смерть і вбивства.

— Це не зовсім моя спеціалізація, — ​сказав Квінн. — ​Я не вбиваю направо і наліво.

— Ні, — ​вередливо сказав голос, — ​я маю на увазі, навпаки.

— Хтось хоче вас убити?

— Так, убити мене. Точно. Мене вб’ють.

— Ви хочете, щоб я вас захистив?

— Захистив мене, так. І знайшов чоловіка, який хоче це зробити.

— Ви не знаєте, хто це?

— Я знаю, звісно. Звичайно, знаю. Але я не знаю, де він.

— Можете розповісти більше?

— Не зараз. Не по телефону. Існує велика небезпека. Ви маєте прийти.

— Як щодо завтра?

— Добре. Завтра. Завтра зранечку. Вранці.

— О десятій?

— Добре. О десятій. — ​Голос продиктував адресу на Іст 69-й вулиці. — ​Не забудьте, пане Остер. Ви мусите прийти.

— Не хвилюйтеся, — ​сказав Квінн. — ​Прийду.

2

Наступного дня Квінн прокинувся так рано, як не прокидався вже кілька тижнів. Він випив кави, намастив маслом грінку і прочитав у газеті бейсбольні результати («Метс» знову програли два до одного через помилку в дев’ятому інінґу). Весь цей час він навіть не думав, що може прийти на призначену йому зустріч. Навіть сама формула «призначена йому зустріч» видавалася дивною. Це ж не йому призначили зустріч, а Полу Остерові. А він поняття не мав, хто це.

Попри це, з часом він піймав себе на тому, що переконливо імітує дії особи, яка готується вийти в місто. Він прибрав начиння після сніданку, пожбурив газету на диван, пішов у ванну, прийняв душ, поголився, перейшов у спальню, загорнувшись у два рушники, відкрив шафу і вибрав, що вдягнути. Піймав себе на тому, що схиляється до піджака і краватки. Квінн не носив краваток, відколи поховав дружину та сина, й навіть не міг згадати, чи краватки в нього ще лишилися. Але краватка була тут як тут, висіла серед різного мотлоху в гардеробі. Він відмовився від білої сорочки (занадто формально) й натомість підібрав сіро-червону картату до сірої краватки. Одягнувся, мов у трансі.

Він зрозумів, що робить, аж коли взявся за клямку.

— Я, здається, виходжу, — ​сказав він собі. — ​Але якщо я виходжу, то куди?

За годину по тому, зійшовши з четвертого автобуса на розі 70-ї вулиці та 5-ї авеню, він так і не знайшов відповіді на це питання. По ліву руку зеленів у ранковому сонці тінистий парк, а по праву суворо білів музей Фріка, ніби полишений там помирати. Квінну мимохідь згадалися «Офіцер і розсміяна дівчина» Вермера — ​він спробував згадати, який у дівчини вираз, як вона тримає чашку, червону спину безликого чоловіка. Перед очима промайнули блакитна карта на стіні та сонячне світло, що лилося з вікна, — ​дуже схоже на те, яке умивало його зараз. Він рушив, перетнув вулицю і попрямував на схід. На Медісон-авеню звернув направо і пройшов квартал на південь, а тоді повернув ліворуч і зрозумів, де опинився.

— Ось я, здається, і прийшов, — ​сказав він собі.

Він завмер перед будинком. Раптом стало байдуже. Його оповив дивний спокій, ніби все, що мало статися, уже сталося. Відкриваючи двері, дав собі останню настанову:

— Раз я справді у це вліз, то треба все вивідати.

*

Двері квартири відчинила жінка. Квінн цього чомусь не чекав, це збило його з пантелику. Події вже завертілися надто швидко. Не встиг він її роздивитися, подумки описати і скласти враження, як вона заговорила, змушуючи його відповідати. Отже, він втратив рівновагу на першій же хвилині й почав відставати від самого себе. Пізніше, коли вже мав час усе обдумати, йому вдалося скласти цілісне враження про цю зустріч. Але то — ​витвір пам’яті, а спогади, як він знав, схильні видозмінювати події. Унаслідок цього він ні в чому не міг бути певним.

Жінці було років тридцять, можливо, тридцять п’ять; середнього зросту, як не нижча; стегна трошки заширокі чи, може, чуттєві, залежно від вашої точки зору; темне волосся, темні очі й незалежний і водночас злегка звабливий вираз очей. На ній були чорна сукня і зухвало-червона помада.

— Містере Остер? — ​невпевнена посмішка, запитальний нахил голови.

— Точно, — ​сказав Квінн. — ​Пол Остер.

— Я — ​Вірджинія Стіллман, — ​почала жінка. — ​Пітерова дружина. Він на вас із восьмої ранку чекає.

— Зустріч була на десяту, — ​Квінн зиркнув на годинник. Була рівно десята.

— Він сам не свій, — ​пояснила жінка. — ​Я його таким ще ніколи не бачила. Йому не терпиться з вами зустрітися.

Вона прочинила Квіннові двері. Переступаючи поріг і входячи до квартири, він відчув, що думки його полишають, ніби мозок раптом відключився. Він хотів зауважити всі деталі, але в ту мить це чомусь було йому не під силу. Квартира нависала навколо, мов у імлі. Він зауважив, що квартира велика, кімнат, може, на п’ять-шість, і багато обставлена: з творами мистецтва, срібними попільничками і полотнами у кунштовних рамах. На тім і все. Лише загальні враження, попри те, що побував там сам й бачив усе на власні очі.

Він спохопився, коли вже сидів на дивані, полишений на самоті у вітальні. Згадалося, що місіс Стіллман попросила його зачекати там, доки вона покличе чоловіка. Він не знав, скільки часу минуло. Напевно, не більше пари хвилин. Але сонце лилося з-за вікна так, ніби був майже полудень. Йому чомусь не спало на думку поглянути на годинник. Запах парфумів Вірджинії Стіллман висів навколо, і Квінн почав уявляти, як вона виглядає без одягу. Тоді уявив, що думав би у цій ситуації Макс Ворк. Він вирішив закурити і видихнув дим у кімнату. Йому подобалося спостерігати, як дим виривається з рота хмарками, розвіюється і набуває нових обрисів, потрапляючи у промінь світла.

Він почув, як у нього за спиною в кімнату хтось зайшов. Квінн підвівся з дивана й обернувся, очікуючи побачити місіс Стіллман. Натомість перед ним стояв молодий чоловік, вбраний у біле, з по-дитячому білявим волоссям. У першу мить Квіннові згадався мертвий син. Але потім думка розвіялася так само раптово, як і з’явилася.

Пітер Стіллман зайшов до кімнати й сів у червоне оксамитове крісло навпроти Квінна. По дорозі не сказав ні слова й нічим не виказав, що помітив Квіннову присутність. Здається, акт пересування з одного місця в інше поглинув усю його увагу, а якби він відволікся від того, що робить, то завмер би непорушно. Квінн ще ніколи не бачив, щоб хтось так рухався, й одразу зрозумів, що саме з цією особою говорив по телефону. Тіло в чоловіка було майже точнісінько таке ж, як голос: рухалося механічно, ривками, стримано, але експресивно, чергуючи повільні та рвучкі жести, ніби дії від нього не залежали й не цілком корилися його волі. Квінну здалося, наче Стіллман давно не користувався

1 2 3 4 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нью-йоркська трилогія, Пол Остер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"