Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

дуже довго, Квінну спершу навіть здалося, що співрозмовник поклав слухавку. А тоді, ніби дуже здалека, до нього долинув голос. Таких голосів він іще ніколи не чув: механічний і водночас сповнений почуттів, тихий, як шепіт, але при цьому цілком чутний, і такий рівний, що навіть незрозуміло, чоловік говорить чи жінка.

— Алло, — ​сказав голос.

— Хто це? — ​спитав Квінн.

— Алло, — ​повторив голос.

— Слухаю, — ​сказав Квінн. — ​Хто це?

— Це Пол Остер? — ​спитав голос. — ​Я хотів би поговорити з містером Полом Остером.

— Тут такий не живе.

— Пол Остер. Із детективного агентства Остера.

— Перепрошую, — ​сказав Квінн, — ​ви, мабуть, помилилися номером.

— Справа нагальна, — ​сказав голос.

— Нічим не можу допомогти, — ​сказав Квінн. — ​Немає тут ніякого Пола Остера.

— Ви не розумієте, — ​сказав голос, — ​час збігає.

— Тоді передзвоніть. Це — ​не детективне агентство.

І Квінн поклав слухавку. Він стояв на холодній підлозі й дивився вниз, на свої ступні, коліна, обвислий пеніс. Мимохіть пожалкував, що був зі співрозмовником такий різкий. Може, варто було підіграти. А що, як йому вдалося б вивідати щось про цю справу, а може, й чимось допомогти?

— Треба навчитися імпровізувати, — ​сказав він собі.

*

Квінн, як і більшість людей, майже нічого не знав про злочини. Ані він сам, ані ніхто з його знайомих ніколи нікого не вбивали й ніколи нічого не крали. Він жодного разу не був у поліцейському відділку, жодного разу не бачив приватного детектива, не розмовляв зі злочинцями. Усім своїм знанням він завдячував книжкам, фільмам і газетам. Утім, він не вважав, що це накладає певні обмеження. В історіях, які він писав, його цікавив не їхній зв’язок зі світом, а їхній зв’язок з іншими історіями. Квінн був ревним читачем детективів ще до того, як став Вільямом Вілсоном. Він усвідомлював, що більшість детективів кепсько написана й не витримує критики, але жанр усе одно вабив: роман мусив бути справді винятково паршивий, аби він його відклав. В інших жанрах Квінн був вимогливий до вузьколобості, а детективи читав без розбору. Маючи відповідний настрій, міг заковтнути десять-дванадцять детективів поспіль. Коли його охоплював такий собі голод чи апетит на таке чтиво, він не спинявся, аж доки не вдавалося насититися.

У детективах любив щедрість і ощадність засобів. У доброму детективі немає зайвого — ​кожне речення, кожне слово невипадкове. Навіть випадкове потенційно може виявитися важливим, а це те ж саме. Світ книжки оживає, вирує можливостями, таємницями й суперечностями. Оскільки кожне слово чи вчинок, навіть найбанальніша дрібничка, може вказувати на розгадку, нічого не можна оминати увагою. Усе важливе; центр книжки зміщується з кожною подією, що штовхає сюжет уперед. Отже, центр повсюдний, і доки книжка не закінчиться, визначити його неможливо.

Слідчий просувається трясовиною речей і подій, виглядаючи та вишукуючи думку чи подробицю, яка все поєднає і прояснить. По суті, письменник і детектив узаємозамінні. Читач бачить світ очима детектива й мовби вперше відчуває, як множаться деталі. Він стає свідомий речей навколо, й ті починають промовляти до нього. Завдяки новонабутій уважності читач може надати їм сенсу, що не зводиться до самого факту їхнього існування. Невипадково слово «детектив» починається із частки «де?» — ​де ж у тілі живої особистості сховано зерня життя? Чи ось «нишпорка», «вивідач»: це письменник нишпорить у світі поглядом, вимагаючи, щоб той дав себе звідати. Уже п’ять років Квінн жив у лабетах цієї мовної гри.

Він, звичайно, уже давно не думав про себе як про справжню особу. Якщо він і існує у світі, то хіба що опосередковано, через уявну постать Макса Ворка. Ось детектив, звичайно, мусить бути справжнім. Цього вимагає жанр. Собі Квінн дозволив зникнути, сховатися у власному химерному замкненому житті, а ось Ворк продовжував існувати у світі інших, і що більше Квінн віддалявся від реальності, то наполегливішою виглядала присутність Ворка. Квінн навіть у власній шкурі почувався не у своїй тарілці, а зухвалець Ворк по слово в кишеню не ліз і тримався, як удома, хай би де опинився. Те, що насилу давалося Квіннові, Ворк приймав як належне і прямував крізь хаос пригод з легкістю, ба навіть легковажністю, які незмінно вражали його творця. Квінн не хотів бути Ворком чи навіть схожим на нього, але прикидався Ворком, коли писав книжки. Усвідомлення, що він здатен бути Ворком, бодай подумки, якби тільки цього схотів, додавало сили.

Тієї ночі Квінн, засинаючи, намагався уявити, що Ворк сказав би незнайомцеві по телефону. У сні, який згодом забув, він стріляв у голу білу стіну порожньої кімнати.

*

Наступної ночі дзвінок заскочив Квінна зненацька. Він вважав інцидент вичерпаним і не чекав, що незнайомець зателефонує ще раз. І то саме тоді, коли він пнувся на унітазі. Дзвінок пролунав трохи пізніше, ніж минулої ночі, десь хвилин за десять-дванадцять по першій. Квінн дочитав до розділу, де Марко Поло описував подорож від Пекіна до Амоя, й навіть у туалеті розкрита книжка лежала в нього на колінах. Дзвінок його роздратував. Щоб відповісти швидко, йому довелося б устати, не підтершись, а він не хотів розгулювати квартирою у такому вигляді. А з іншого боку, якщо він завершить почате у нормальному темпі, то не встигне взяти слухавку. Попри це, підводитися Квіннові не хотілося. Телефон не належав до його улюблених предметів, і він не раз подумував його позбутися. Понад усе він не любив його тиранію. Телефон не просто відривав від інших справ: Квінн ще й незмінно корився його наказам. Цього разу він вирішив затятися. До третього дзвінка його кишківник спорожнів. До четвертого він устиг підтертися. До п’ятого підтягнув штани, вийшов із туалету і спокійно перетнув квартиру. Він відповів на шостому дзвінку, але по той бік нікого не було. Незнайомець поклав слухавку.

*

Наступної ночі він підготувався: витягнувся на ліжку, розгорнув «Спортивні новини» і став чекати на третій дзвінок незнайомця. Час від часу нерви брали гору, він вставав і починав крокувати квартирою. Поставив платівку — ​Гайднову оперу «Il Mondo della Luna» — ​і прослухав від початку до кінця. Він чекав і чекав. О пів на третю нарешті здався і заснув.

Він чекав і наступної ночі, і наступної по тому. А коли вже вирішив, що помилявся у всіх припущеннях, і був готовий облишити цей задум, телефон задзвонив знову. Було 19 травня. Дату він запам’ятав, бо це річниця шлюбу його батьків, чи то пак, була б річниця, якби батьки досі жили. Мати колись сказала, що його зачато у першу шлюбну ніч. Цей факт — ​те, що він знає, коли почалося його існування — ​тішив Квінна, і врешті він потай почав святкувати день народження саме того дня. Година була раніша, ніж інших ночей — ​не пробило ще й одинадцятої — ​тож, тягнучись до слухавки, він думав, що дзвонить хтось інший.

— Алло? — ​сказав він.

Знов-таки, по той бік слухавки панувала тиша. Квінн одразу зрозумів, що це — ​той самий незнайомець.

— Алло? — ​повторив він. — ​Чим можу допомогти?

— Так, — ​нарешті сказав голос. Той же механічний шепіт, той же розпачливий тон. — ​Так. Зараз потрібно. Без зволікань.

— Що потрібно?

— Поговорити. Просто зараз. Поговорити просто зараз. Так.

— І з ким ви хочете поговорити?

— Незмінно з тим же чоловіком.