Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

Ну, не справжні вибори, бо чарівники не зносять усі ці недостойні виборчі процедури, і всім відомо, що архіректора обирають за волею богів. Цьогоріч можна було б посперечатися, що вони не вагатимуться й виберуть старого Вірріда Святогуса, непоганого хлопчину, який роками терпляче чекав своєї черги.

Архіректор Невидної академії був офіційним керівником усіх чарівників Диску. Колись давно це означало, що він має бути наймогутнішим у поводженні з магією, але тепер настали спокійніші часи, і старійшини розглядали магію як щось їх негідне. Вони надавали перевагу управлінській діяльності: вона була безпечніша, майже така сама захоплююча, та ще й давала можливість брати участь у пишних обідах.

Тягнувся довгий вечір. Капелюх лежав на вилинялій подушці в покоях Святогуса, поки той сидів у ванні перед каміном і намилював бороду. Інші чарівники напівдрімали над своїми дослідницькими роботами або повільно прогулювалися садами, щоб нагуляти апетит перед вечірнім банкетом. Дюжини кроків зазвичай вистачало, щоб сильно зголодніти.

У Великій залі, під двомастами вирізьбленими на камені або намальованими поглядами колишніх архіректорів, слуги розставляли довжелезні столи та лавки. У склепінчастому лабіринті кухонь... ну, тут уяві не потрібно підтримки. Там обов'язково повно жиру, жару, криків, бочок ікри, биків, засмажених цілими, гірлянд сосисок, що простягаються від стіни до стіни, немов паперові ланцюжки. І, звісно, в одній із холодильних камер трудився сам головний кухар, вносячи останні штрихи в модель Академії, із якихось незбагненних причин вирізану з масла. Він робив це щоразу, коли відбувалося якесь свято: лебедів із масла, масляні будівлі, цілі звіринці з прогірклого жовтого жиру — і насолоджувався процесом настільки, що ніхто не наважувався сказати йому, щоб той зупинився.

Дворецький бродив у лабіринті підвалів уздовж бочок, розливаючи й куштуючи вино.

Атмосфера очікування поширилася навіть на ворон, які населяли Вежу мистецтв, що була вісімсот футів заввишки і вважалася найстарішою будівлею у світі. Крихітні ліси, що буяли на її крихкому камені, підносилися високо над міськими дахами. Тут розвинулися цілі види комах і дрібних ссавців, і, оскільки останнім часом люди не часто підіймалися на вежу, — через її прикру тенденцію до розхитування від вітру, — вона цілком належала воронам. І зараз вони кружляли навколо неї в стані певного збудження, неначе комарі перед грозою. Комусь унизу пора б звернути на них увагу.

Ось-ось станеться щось жахливе.

Ви це відчуваєте, чи не так?

І ви не одні такі.

— Що це в них вселилося? — крикнув Ринсвінд поверх оглушливого шуму.

Бібліотекар пригнувся, ухиляючись від ґримуара в шкіряній палітурці, що вилетів з полиці, але зупинився в повітрі, стримуваний довжиною свого ланцюга. Він пірнув униз, перекотився й приземлився на копії «Малефіцієвого відкриття демонології», що старанно товклася по кафедрі.

— У-ук[2], — сказав він.

Ринсвінд вперся плечем у тремку книжкову полицю й колінами заштовхнув шелесткі томи на місце. Шум був неймовірним.

Магічні книги мають щось на кшталт власного життя. У деяких із них його аж забагато: наприклад, перше видання «Некротелікомнікона» доводиться тримати між металевими плитами, «Справжнє мистецтво левітації» провело останні півтораста років у кроквах, а «Посібник із магічного сексу Же Форджа» зберігають у баку з льодом в окремій кімнаті, і, згідно зі строгим правилом, його можуть читати лише чарівники старші вісімдесяти років, і, якщо можливо, мертві.

Та навіть буденні ґримуари й інкунабули поводилися збуджено та непосидюче, як мешканці курника, коли щось огидне шкреблося під дверима. Приглушене дряпання (неначе кігтями) долинало з-під їхніх замкнених оправ.

— Що ти сказав? — прокричав Ринсвінд.

— У-ук!

— А!

Як почесний помічник бібліотекаря Ринсвінд просунувся не набагато далі основ індексації та ходіння за бананами, тому він захоплювався тим, як бібліотекар неспішно походжає поміж тремтливих полиць, тут пробігаючи чорношкірою долонею поверх тремких палітурок, там утішаючи наляканий словник заспокійливим мавпячим бурмотінням.

Незабаром бібліотека почала потроху вгамовуватися, і Ринсвінд відчув, що його плечі розслабляються.

Однак це був крихкий спокій. То тут, то там шелестіли сторінки. Із віддалених полиць долинали зловісні скрипи корінців. Після початкового переполоху бібліотека була така ж насторожена й ляклива, як довгохвостий кіт на фабриці крісел-гойдалок.

Бібліотекар побрів проходом назад. З його обличчя, яке могло викликати симпатію хіба в шини від вантажівки, не сходила звична слабка усмішка, але з того, як примат прокрався у своє затишне кубельце під столом і сховав голову під ковдрою, Ринсвінд зрозумів, що той був украй стурбований.

Погляньмо на Ринсвінда, поки той розглядає зловісні полиці. На Диску існує вісім рівнів магії, однак провчившись шістнадцять років, Ринсвінд не досягнув навіть першого. Насправді ж, згідно з обґрунтованою думкою кількох його викладачів, навіть нульовий рівень, притаманний більшості звичайних людей із народження, був для нього недосяжний. Існують припущення, що після смерті Ринсвінда середня здатність людської раси до окультизму зросте в декілька разів.

Він високий, худий і має жалюгідну борідку на кшталт тих, що носять люди, яких природа не наділила талантом бородоносіння. Його темно-червона мантія явно мала кращі дні, а може й кращі десятиріччя. Однак ви відразу довідаєтеся, що він чарівник, адже Ринсвінд носить гостроверхого капелюха з широкими крисами. Хтось, хто володів правописом ще гірше, ніж голкою, вишив на ньому слово «Чаррівник» величезними срібними літерами. Вершечок капелюха прикрашала зірка, що втратила більшість своїх блискіток.

Насунувши капелюха на лоба, Ринсвінд протиснувся крізь старовинні двері бібліотеки й вивалився на золотаве надвечірнє світло. Зовнішню тишу й спокій порушувало лише істеричне каркання ворон, що кружляли навколо Вежі мистецтв.

Якийсь час Ринсвінд спостерігав за ними. Ворони Невидної академії — міцні горішки. Потрібно докласти багато зусиль, щоб їх потривожити.

З іншого ж боку...

...Небо було блідо-голубої барви з золотим відтінком, кілька жмутків пухнастих хмаринок відблискувало рожевим угорі, у променях сонця. У чотирикутному дворику буяли старезні каштани. З відчиненого вікна долинали звуки скрипки, на котрій грав якийсь студент-чарівник, і доволі поганенько. Усе це явно не назвеш зловісним.

Ринсвінд притулився до теплих кам'яних мурів. І закричав.

Уся будівля дрижала. Він відчув, як тремтіння проходить через його долоні й підіймається по руках, ця слабка ритмічна пульсація була якраз тої частоти, що свідчить про неконтрольований жах. Саме каміння було перелякане.

Почувши слабке дзеленчання, він налякано поглянув униз. Декоративний каналізаційний люк відкинувся, і назовні висунулися вусики одного з місцевих щурів. Видершись нагору, той із відчаєм поглянув на Ринсвінда й пробіг повз. За ним рушили десятки його одноплеменців. Деякі з них були