Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

Того дня, горезвісного 30 червня, о 20 годині 30 хвилин ми з Джессом вечеряли в барі, весело перемовляючись із Наташею і Дарлею, що крутилися довкола нас. Раптом наші з Джессом рації запищали, причому одночасно. Ми стурбовано перезирнулися.

— Ого, сталося щось важливе, якщо ваші пищалки озвалися, — сказала Наташа.

Вона показала на телефонну будку, що була в ресторані, і на телефон, що стояв на барній стійці. Джесс подався до будки, а я взяв слухавку. Обидва отримали короткі повідомлення.

— Загальна тривога, убито чотирьох людей, — поклавши слухавку, сказав я Наташі з Дарлею і побіг до дверей.

Джесс вбирав куртку.

— Хутчій, — поквапив я його. — Хто перший приїде на місце злочину, той буде його розслідувати.

Ми були молоді й амбітні. То була нагода вперше запопасти чималеньку справу і разом її розплутувати. Я був досвідченіший, ніж Джесс, і вже мав звання сержанта. Мені страшенно кортіло просуватись угору службовою драбиною. Всі казали, що я розбудую блискучу кар’єру.

Ми вибігли надвір і сіли в авто, я за кермо, а Джесс поруч.

Я рвучко рушив із місця. Джесс узяв проблисковий маяк, що стояв під ногами, і, вистромившись крізь вікно, приліпив його на дах автомобіля. Червоне світло пронизало вечірні сутінки.

Отак воно все розпочалося.

Джесс Розенберґ

Четвер, 26 червня 2014 року

За тридцять днів до прем’єри

Я гадав, що останній тиждень у поліції вештатимуся коридорами і, прощаючись, питиму каву з колегами. Одначе вже третій день сидів у кабінеті, від ранку до вечора порпаючись у слідчій справі про вбивство чотирьох людей 1994 року, яку дістав із архіву. Мене збурила зустріч зі Стефані Мейлер: я ні про що не міг думати, крім тієї статті й фрази, яку вона промовила: «Відповідь у вас перед очима, тільки ви її не бачите».

Проте мені здавалося, що ми все побачили. Що довше вивчав я ту справу, то дужче упевнювався, що це одне з найретельніших розслідувань за всю мою кар’єру: там усе було на місці, всі докази, що обтяжували чоловіка, який вважався убивцею. Ми з Дереком дуже добре попрацювали, з незрівнянною запопадливістю. Я не знаходив жодного ґанджу. То як могли ми помилитися й звинуватити не ту людину?

Пополудні до мене зазирнув Дерек.

— Що ти там длубаєшся, Джессе? Он тебе всі в кафетерії чекають. Колеги з секретаріату спекли торт.

— Ох, Дереку, йду, йду вже, — засмучено сказав я. — Трохи заклопотаний.

Він глянув на папери, що були розкидані на столі, й узяв один аркуш.

— Послухай, тільки не кажи мені, що повірив у дурню, яку наплела тобі та журналістка!

— Та я хотів тільки переконатися, що...

Він не дав мені закінчити.

— Джессе, ця справа залізна! Ти ж знаєш це так само, як і я. Гайда, всі вже чекають.

Я згідливо кивнув.

— Ще хвильку, добре, Дереку? Я прийду.

Він зітхнув і вийшов із кабінету. Я взяв візитну картку Стефані й набрав номер. Її телефон був вимкнений. Я вже намагався зателефонувати їй напередодні, та марно. Сама вона від тієї понеділкової зустрічі не намагалася зв’язатися зі мною, тож я вирішив не наполягати. Вона знала, де мене знайти. Урешті я подумав, що Дерек таки каже правду: ніщо не давало підстав сумніватися у висновках слідства 1994 року, тож я втішився тією думкою й долучився до колег у кафетерії.

Та піднявшись у кабінет за годину, знайшов факс від поліції штату Рівердейл, що в Гемптонсі, який сповіщав про зникнення молодої жінки — Стефанії Мейлер, тридцять два роки, журналістки. Звісток від неї не було від понеділка.

У мене аж усередині похололо. Я видер той аркуш із апарата й кинувся до телефона, щоб зв’язатися з поліцією Рівердейлу. Черговий на тому кінці дроту пояснив, що батьки Стефані Мейлер прийшли пополудні й заявили, що вони дуже стурбовані, бо дочка не дається знати від понеділка.

— Чому вони заявили до поліції штату, а не до місцевого відділка? — запитав я.

— Вони так і зробили, та місцева поліція не надала тому великого значення. Крім того, я подумав, що цю справу треба передати безпосередньо бригаді з розкриття тяжких злочинів. Може, це не тяжкий злочин, та я вирішив надіслати вам цю інформацію.

— Ви правильно зробили. Я беру цю справу.

Відразу ж зателефонувала мати Стефані й сказала, що вона дуже занепокоєна. Востаннє розмовляла з донькою в понеділок уранці. Відтоді від неї звісток не було. Мобільник її був поза зоною. Так само не могли зв’язатися з нею і подруги. Урешті жінка пішла з представниками місцевої поліції до доньчиного помешкання, але нікого там не застала.

Я відразу ж подався до адміністративного відділу і знайшов там Дерека.

— Зникла Стефані Мейлер, ота журналістка, що приходила в понеділок, — сказав я йому.

— Що ти кажеш, Джессе?

Я простягнув йому факс.

— Сам поглянь. Треба їхати до Орфеї. Глянути, що там коїться. Це не просто збіг.

Він зітхнув.

— Джессе, ти що, не збираєшся покинути поліцію?

— Це станеться тільки за чотири дні. А поки що я на службі. У понеділок Стефані сказала, що матиме зустріч, під час якої їй нададуть докази, яких бракує в її розслідуванні.

— Нехай цією справою опікується хтось із твоїх колег, — порадив він.

— Про це й мови не може бути! Дереку, ця дівчина запевняла, що 1994 року ми...

Він не дав мені доказати.

— Джессе, справу закрито! Вона вже в минулому! Що це тобі в голову стрілило? Чому тобі кортить будь-що знову встрянути в неї? Ти що, знову хочеш усе те пережити?

Мені стало прикро, що він мене не підтримує.

— То ти не поїдеш зі мною до Орфеї?

— Ні, Джессе. Вибач. Здається, ти геть з глузду зсунувся.

Отак я сам подався до Орфеї, де востаннє побував двадцять років тому. Тоді, коли сталося убивство чотирьох людей.

Від крайового центру поліції штату їхати туди було з годину, та я вирішив заощадити час — увімкнув сирену та поставив маячок на дах мого службового автомобіля. Подався двадцять сьомою автострадою до повороту на Рівердейл, а потім двадцять п’ятою помчав на північний схід. Останній відтинок того шляху пролягав поміж густим розкішним лісом і озерами, де пишно цвіло латаття. Незабаром дістався до сімнадцятої автостради, довгої й