Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Вельмишановний пане, – сказав я якомога повільніше, відчуваючи, що коли я занадто швидко вимовлю слово, то або розірвуся на дрібні шматки, або, як самовар під тиском пари, загуду і почну скакати по антикваріату від гніву і здивування.

Щоб я, солідна людина, дожився до того, аби не подибав нічого кращого, як писати чиюсь біографію? Ні, це належало просто до нечуваного.

– Вельмишановний пане, – досить стримано сказав я, – навіть якби я погодився писати вашу біографію, що, До речі, зовсім виключене, навіть тоді з моїх починань нічого не вийшло б. Я антиквар, а не письменник. Я ніколи нічого не писав, а головне, я не почуваю найменшого бажання будь-що будь-коли писати.

Я дивувався своїй стриманості. Яке зухвальство! Яка зарозумілість! З’явитися до незнайомої людини і вимагати від неї щось, що перечило здоровому глуздові! Мені, солідному власникові антикваріату, одруженому чоловікові, батькові двох дітей, запропонувати писати чиюсь біографію. Біографію людини, яку я вперше бачив!

Мого відвідувача аж ніскільки не схвилювали мої заперечення. Він їх спокійно вислухав до кінця і повторив, що він мене цілком розуміє, це зовсім нормальна реакція, він і не сподівався іншого, проте він хоче, щоб я писав його біографію, і я саме та людина, яка на це найкраще надається.

Тоді я сказав, що не бажаю і чути про подібні речі, і велів йому негайно залишити крамницю, інакше я за себе не відповідаю. Однак мій відвідувач пішов, щойно коли завітав перший покупець. Я так пашів від обурення, що за безцінь продав унікальну книгу, яку я пообіцяв дати на виставку, і пізніше, скільки я не подавав оголошень, що бажаю відкупити її назад, навіть за потрійну ціну, її і слід пропав. У мене так тряслися руки, що покупцеві довелося самому діставати з полиці бажану книгу, бо в мене все летіло додолу. Лише згодом я поволі заспокоївся і згадав про чай. З чайника вся вода википіла. Він так розжарився, що відлютувалася ручка. Добре, що хоч електрична плитка стояла на товстій асбестовій підставці, інакше сталася б пожежа.

Цим днем закінчилося моє попереднє життя, і я вже пізніше не мав до нього ніякого доступу, бо з цієї миті почав існувати мій відвідувач. Він тепер приходив кожного дня, а іноді і кілька разів на день, допильновуючи хвилини, коли в антикваріаті нікого не було, і вимагав, щоб я писав його біографію.

Спочатку я його виганяв, щодня мріючи піти в поліцію і поскаржитись, аби заарештували типа, який розхитує мені нерви. Мусіла ж поліція охороняти громадян! Але які ваговиті докази я міг навести, щоб позбутися мого відвідувача? Аджеж він не пробував мене ні вбити, ні обікрасти, ні покалічити. Він приходив і вимагав, аби я писав його біографію. Чи цього вже вистачало, щоб його заарештувати? Чи не було б забагато ризикувати – прийти в поліцію і сказати, нехай вони заарештують людину, яка мені нічого злого не заподіяла, яка лише домагається, щоб я писав її біографію? Над цим треба було спочатку добре подумати. Адже я солідна людина. Користуюся заслуженою повагою своїх колеґ (не легко ж далося мені поставити на ноги антикваріат. Я щойно недавно скінчив виплачувати позику в банку, яку брав на устаткування крамниці), у призначений час плачу всі податки і досі ніколи ні в яких справах не звертався до поліції. Коли я, солідний антиквар, з’явлюся з такими нісенітницями (я собі добре уявляю, як би я сам поставився до людини, що почала б розповідати, як до неї приходить невідомий чолов’яга і примушує її писати свою біографію), там просто подумають, що в мене не всі дома, а це означатиме кінець моєї репутації солідного власника антикваріату. Після цього мені звичайно лишалося б тільки закрити крамницю. Такі чутки дуже швидко, хоч і не знати, яким чином, розходяться між людьми, а в мене не мало конкурентів, які охоче перебрали б крамницю до своїх рук. Звичайно, я не такий уже й боязкий, однак завжди варто враховувати, що я можу собі дозволити, а що ні. Бо припустімо навіть, що в поліції так не подумали б. їм видалися б мої докази досить переконливими, щоб заарештувати мого відвідувача, і вони прийшли б до моєї крамниці. Усе нібито гаразд, тільки чи певен я, що саме тоді мій відвідувач з’явиться? Від характеру, який домагається, аби хтось, не знаючи його, писав його біографію, можна чекати всякої пакости. Що тоді? Тоді поліція наочно переконалася б, що мені ввижаються марива, і відіслала б мене до божевільні.

Навіть у найкращому випадку, коли поліцаям вся ця історія здалася б логічною і вони вирішили б чекати, поки мій відвідувач з’явиться, хоч би це протривало і цілий день. Тоді ще гірше. Присутність поліції в крамниці, поперше, відстрашила б моїх покупців, бо хто захоче купувати в антиквара, до якого вчащає поліція? Це тільки людське, проте до мене вже наступного разу ніхто не зайшов би, і це призвело б мене до руїни. Подруге, в кінцевому висновку поліція таки не повірила б, що незнайома людина вимагає, аби я писав її біографію. Напевно почали б копатися в моєму минулому і, звичайно, як часто буває в таких випадках, щось уже Викопали б, а тоді і доводь, що то не так. Моє сумління було чисте стосовно цього; я не хибував на жодні особливі прогріхи у минулому, варті закиду, однак ті, що вже раз почали шукати, вимізкутвали б, що знайти, і це, знову ж таки, заки роз’яснилося б, пошкодило б моїй репутації, а цим самим і моєму підприємству.

Тепер кожного дня відбувалося те саме: приходив мій відвідувач, казав, аби я писав його біографію, а я відповідав, що не хочу й чути про такі нісенітниці, і виганяв його, що мого відвідувача аж ні трохи не хвилювало. Інколи мені навіть здавалося, ніби йому подобається, як я його виганяю, від чого мені ні трохи не легшало. Я бачив кілька разів, як він сміявся за дверима й у відповідь на мої дорікання говорив щось лагідне, що мене тільки більше дратувало. Тоді я почав влаштовувати так, аби по змозі не лишатися самому в крамниці. Під різними претекстами я просив дружину затримуватися в антикваріяті, щоб допомагати розбирати книги або