Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Ксьондз рухається вздовж крамниць, збудованих з усіх можливих матеріалів: дощок, шматків грубо тканого полотна, кошиків із лози, навіть листя. Якась добра жінка в білій хустині продає з возика гарбузи, і їхній яскравий оранжевий колір приваблює дітей. Тут-таки інша розхвалює голови сиру, що лежать на листі хрону. Безліч, безліч крамарок, які торгують, бо овдовіли або мають чоловіків-пияків: олійниці, тканинниці, молочарки. Вироби ось цієї м’ясниці ксьондз купує щоразу, та й зараз шле крамарці щиру усмішку. Позаду неї — дві крамниці, прикрашені зеленим гіллям; це означає, що там продають свіжозварене пиво. А тут — багатий крам вірменських купців: красиві легкі тканини, ножі в гарно оздоблених піхвах, і тут-таки — визина, тобто сушена риба, яка просочує своїм запахом вовняні турецькі килимки. Далі з лотка, що висить на худих плечах, чоловік у запилюженому халаті продає яйця, вкладені дюжинами в плетені з трави кошики. Інший пропонує яйця копами[7], з великих кошиків, за вигідною, майже гуртовою ціною. Ціла крамниця пекаря обвішана байґелями[8], один уже хтось впустив у болото, і його з апетитом доїдає песик.

Чим тут тільки не торгують! Квітчастими тканинами, хустками й шалями просто зі стамбульського базару, дитячими черевичками, фруктами, горіхами. Чоловік біля плоту має плуг і цвяхи різних розмірів: від крихітних, завбільшки зі шпильку, і до великих для будівництва дому. Поруч опасиста жінка розклала калатальця для нічних сторожів: маленькі, чий звук більше нагадує нічне сюрчання цвіркуна, ніж заклик до сну, і великі — ті й мертвого розбудили б.

Скільки вже разів забороняли євреям торгувати речами, пов’язаними з костелом… Сварили їх за це і священники, і рабини — і все дарма. Тож є тут і красиві молитовники зі стрічечками-закладками й посрібленими тисненими літерами на обкладинках — коли по них провести пучкою пальця, вони здаються теплими й живими. Чистий, майже елегантний чоловік у хутряній шапці тримає їх, наче якісь реліквії, обгорнуті в тонкий папір, кремовий пергамент, щоб цей брудний мрячний день не заплямував їхніх цнотливих християнських сторінок, які ще пахнуть друкарською фарбою. Є в нього також воскові свічки, навіть іконки святих із німбами.

Ксьондз підходить до одного з мандрівних продавців книжок, сподіваючись знайти щось латиною. Але всі книги — єврейські, а поряд лежать речі, призначення яких отцеві деканові невідоме.

Що глибше зазирнеш у бічні вулички, то більші злидні вилазять на світ божий, наче брудний палець із подертого черевика; злидні скромні, тихі, зіщулені. Це вже навіть не крамниці, не прилавки, а щось схоже на собачі буди з тонких дощок, зібраних десь на смітнику. В одній з них швець лагодить уже сто разів латане взуття. В іншій, обвішаній залізними каструлями, сидить дротяр. Обличчя в нього худе й запале, шапка прикриває чоло, вкрите якимись брунатними плямами. Ксьондз не наважився б лагодити в нього посуд, щоб від цього нещасного якась страшна хвороба не передалася іншим. Поруч старий чоловік гострить ножі та всілякі серпи й коси. Вся його майстерня — це кам’яний круг, що висить у нього на шиї. Коли отримує річ, яку потрібно нагострити, ставить на землі примітивний дерев’яний стелаж; за допомогою кількох шкіряних ременів той перетворюється на простий пристрій, який від руху руки кам’яним кругом лиже лезо. Буває, що з цього пристрою сипне в болото кілька найсправжніших іскор на потіху бідним зачуханим дітям. Його ремесло приносить копійки. Може за допомогою круга втопитися в ріці — отака йому користь з його фаху.

Жінки в дранті збирають на дорозі тирсу та кізяки на паливо. Важко за тим дрантям збагнути, чиї то злидні — єврейські, православні чи католицькі. Так, злидні не мають ні віри, ні національності.

Si est, ubi est?[9] — питає сам себе ксьондз, думаючи про рай. Точно не тут, у Рогатині, і схоже, ніде на подільській землі. А якщо хтось думає, що у великих містах краще, то дуже помиляється. Щоправда, ні до Варшави, ні до Кракова ксьондз ніколи в житті не діставався, але знає те й се з розповідей бернардина Пікульського, бувалішого у світі, ніж він, та й по дворах чимало розповідають.

Рай, себто сад насолод, Бог переніс у красиве й незнане місце. Як написано в «Arca Noe»[10], рай лежить десь у краю вірмен, високо в горах, а Брунус твердить, що «sub polo antarctico», під Південним полюсом. Знаком близькості раю є чотири ріки: Ґіхон, Фісон, Євфрат і Тигр. А є й такі автори, які не можуть на землі знайти місця для раю, тож розташовують його в повітрі, на п’ятнадцять ліктів над горами. Але ксьондзові це здається трохи нерозумним. Бо ж як? Мешканці землі мали б бачити рай знизу? Дивитися на п’яти святих?

З другого боку, неможливо погодитися з тими, що намагаються ширити неправдиві думки, буцімто святий текст про рай має лише містичне значення, себто тлумачити його можна лише в духовному чи алегоричному сенсі. Ксьондз — не лише тому, що є ксьондзом, але й через глибоке внутрішнє переконання — вважає, що Святе Письмо слід читати буквально.

Він знає про рай майже все, бо не далі як минулого тижня закінчив відповідний розділ своєї вельми амбітної книги — розділ, скомпільований з усіх книг, що їх має у Фірлеєві, а має він їх сто тридцять. По деякі їздив до Львова й навіть до Любліна.

Ось будинок наріжний, скромний — туди він іде. Так йому порадив отець Пікульський. Низькі двійчасті двері широко відчинені; звідти шириться запах прянощів, такий незвичний тут, серед смороду кінського лайна та осінньої вогкості. І ще інший прикрий запах, вже знайомий ксьондзові, — запах кофію. Ксьондз кофію не п’є, але мусить-таки з ним якось ближче познайомитися.

Ксьондз озирається, шукаючи поглядом Рошка. Бачить, як той похмуро й зосереджено перекидає кожухи. А довкола гуде ярмарок, кожен тут зайнятий собою. Ніхто не зважає на ксьондза, всі поглинуті торгівлею. Гамір і балаган.

Над входом до будинку висить доволі неохайна вивіска:

ШОР СКЛАД ТОВАРІВ

Далі — гебрайські літери. Біля дверей — металева табличка, а поруч — якісь знаки, і ксьондз пригадує собі, що пише Атанасій Кірхер у своїй книзі[11]: коли в євреїв завагітніє жінка і вони бояться відьми, то виводять на стіні слова «Адам, Гава. Гуц — Ліліт», що означає: «Адаме