Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

комірці, з вусами-щіткою — колишній прем’єр, якого Черчилль так безцеремонно замінив. Заслужено чи ні, але Чемберлена вважали винним у фатальній недооцінці загрози Гітлера та провалі політики примирення. Коли раніше, того самого місяця, нацисти витіснили британців із території Норвегії, уся провина впала саме на Чемберлена.

Присутній також був лорд Галіфакс, міністр закордонних справ, високого зросту та блідої, як у мерця, зовнішності чоловік із атрофованою від народження лівою рукою, яку він ховав у чорній рукавичці. Був там також Арчибальд Сінклер, лідер Ліберальної партії, якого Черчилль усунув із посади. Були і Клемент Еттлі та Артур Ґрінвуд, представники лейбористів, на адресу яких він спрямовував найекспресивніші випади. А також секретар Кабінету міністрів, сер Едвард Бріджес, який ретельно все занотовував.

Питання хоч і було дуже простим, та присутні обмірковували його всі ці останні кілька днів, а тим часом новини ставали все більш похмурими. Жоден із них, власне, цього питання не озвучив, проте всі зрозуміли його суть. Чи варто Британії ставати до боротьби? Чи розсудливо відряджати молодих британських вояків помирати у війні, що за всіма ознаками має бути програна? Чи британцям краще пристати на якусь угоду, що цілком могла б урятувати сотні тисяч життів?

Та якби було досягнуто такої домовленості про вихід Великої Британії з війни, чи було б її остаточно завершено? Чи була б ця угода такою, що врятувала б мільйони життів по всьому світу?

Сумніваюсь, що багато хто з мого покоління, тим паче генерації моїх дітей, вповні усвідомлює, наскільки близькі ми були до цього сценарію, якби в 1940-му, вчинивши розумно та зважено, Британія оголосила про невтручання. Було відомо, що деякі серйозно налаштовані та впливові особи воліли навіть розпочати «перемовини» з цього приводу.

Воно й не дивно. Адже новини з Франції були не просто погані, а вкрай погані; здавалося, не було жодної надії на покращення ситуації. Німецькі війська стрімко рухались у напрямку Парижа, завиграшки проштовхуючись крізь французьку оборону, наче вони й справді належали до якоїсь нової мілітаристичної надраси, що пульсує безмежною завзятістю й бойовою ефективністю. Бронетанкові війська Гітлера не лише прорвалися Нижніми землями8, а й подолали, здавалося, непрохідні ущелини Арденн, а сміховинну лінію Мажино9 взагалі обійшли з флангу.

Французькі генерали вдавалися до жалюгідних прийомів (ох ті сивочолі немічні старигані у кепі інспектора Клузо!10). Щоразу як вони відступали до чергової лінії оборони, то виявляли, що німці якимось чином уже були там, — і, як привиди-банші11, налітали пікірувальні бомбардувальники «Штука»12, і знову наступали танки.

Британський експедиційний корпус було відрізано від решти військ у «кишені» та розсіяно в портах Ла-Маншу. Вони намагались контратакувати, проте їхні напади було відбито, і тепер у Дюнкерку вони очікували на евакуацію. А дослухався б Гітлер до своїх генералів ― і міг би розгромити нас іще тоді, просто пославши свого першокласного генерала Ґудеріана та його танки на клаптик землі, де зібралися наші знічені, по суті, беззахисні вояки. Він міг би знищити або взяти в полон значну частину бойових сил Британії, позбавити країну фізичної здатності протистояти.

Майже так воно й було: люфтваффе кулеметними чергами розстрілювала пляжі, а британські солдати або безнадійно відстрілювалися зі своїх «лі-енфілдів»13 у небо, або лежали долілиць у воді, або ж просто були пошматовані атаками. Того дня, 28 травня, і генералам, і політикам, а можливо, і ширшій громадськості видавалося цілком можливим, що значну частину військ можна втратити.

Усі у Воєнному кабінеті розуміли, що перед ними найганебніша для Збройних сил Великої Британії ситуація з часів втрати американських колоній, і скидалося на те, що виходу немає. Якщо поглянути на мапу тогочасного розташування сил у Європі, що розгорталася перед членами Воєнного кабінету, кров холоне в жилах.

Австрію поглинули ще два роки тому; Чехословаччини більше не було; Польщу було розгромлено; жахливі успіхи останніх тижнів укотре поповнили завойовницьке портфоліо Гітлера. Без зусиль перехитривши британців — зокрема Черчилля, який місяцями ретельно розробляв свій приречений план випередження, — він узяв Норвегію. А Данію захопив узагалі трохи більше ніж за чотири години.

Голландія капітулювала; бельгійський король легкодухо вивісив білий прапор опівночі ще днем раніше; і з кожною годиною підкорялось усе більше французьких сил — інколи виявивши неймовірну хоробрість, а часом із відчайдушною та фаталістичною легкістю.

Найважливішим геостратегічним висновком на травень 1940 року було те, що Британія — Британська імперія — залишилася сама. Не існувало жодної реальної можливості отримати допомогу, принаймні найближчим часом. Італійці були проти нас. Фашистський лідер Муссоліні підписав із Гітлером «Сталевий пакт», і тепер, оскільки все виглядало так, ніби Гітлер уже не може програти, мав невдовзі приєднатися до війни на його боці.

Росіяни ж підписали огидний пакт Молотова — Ріббентропа, за яким погодились поділити з нацистами Польщу. В американців була алергія на європейські війни, і зрозуміло чому: вони втратили понад 56 тисяч людей у Першій світовій війні, а якщо врахувати й тих, хто загинув від грипу, то понад сто тисяч. Нічого, окрім віддаленого шепоту співчуття, вони запропонувати не могли, і навіть після усіх Черчиллевих промов-закликів ані сурм не було чути, ані обрису американської кавалерії на вершині пагорба не було видно.

Кожен у тій кімнаті міг собі уявити наслідки продовження боротьби. Вони знали все про війну; деякі з них навіть воювали під час Першої світової, а жахливим спогадам того кровопролиття було лише двадцять два роки.

Важко було знайти сім’ю в Британії, якої не зачепило б це горе. Чи справедливо було просити громадян проходити крізь усе це знову? І заради чого?

Судячи із записів у протоколі, зібрання розпочав лорд Галіфакс. Він одразу взявся до справи: до дискусії, що її він ініціював останні кілька днів.

Вигляд його справляв глибоке враження. Лорд Галіфакс був високий, дуже високий; зі зростом під два метри він нависав над Черчиллем сантиметрів на двадцять п’ять, хоча, певно, за столом ця перевага не була такою разючою. Вихованець Ітонського коледжу, почесний стипендіат Коледжу Всіх Душ Оксфордського університету і видатний вчений, про що свідчило його опукле чоло. (А Черчилль, не забувайте, не закінчив університету, ба більше, навіть до Сандгерсту14 потрапив тільки з третьої спроби.) Судячи із тогочасних записів, голос Галіфакса був низьким, доволі мелодійним та м’яким, із чіткою, властивою людині того часу і його класу вимовою. На носі — круглі окуляри з потовщеними скельцями, а праву, ледь стиснуту руку він, мабуть, трохи піднімав, аби закцентувати на сказаному.

Він оголосив, що з італійського посольства надійшло повідомлення; сказав, настав час Британії шукати посередництва