Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Нічноокий вийшов за межі світла, що падало з вікна. Та не відійшов надто далеко. Чекав там на мене, але я знав, що він не може довго чекати. Був зараз голодний, як і я.

Серце зграї підійшов до вогню, через який у кімнаті було надто гаряче. При вогні стояв казанок. Серце зграї відсунув його від вогню і зняв покришку. Вийшла пара, а разом із нею запах. Зерно, коріння та дрібка запаху м’яса, майже розвареного. Я був такий голодний, що втягнув пахощі носом і заскавчав. Але Серце зграї знову загарчав на мене очима. Тож я повернувся до твердого стільця. Сів. Чекав.

Готування зайняло йому багато часу. Він зібрав зі стола всю шкіру та повісив її на гачку. Тоді відклав горщик із маззю. Потім приніс гарячий казанок і поставив на стіл. Пізніше — дві миски і дві чашки. Налив води до чашок. Поклав ніж і дві ложки. Приніс із буфета хліб і маленький горщик джему. Наклав душенини до миски переді мною, але я знав, що не можу до неї торк­нутися. Я мав сидіти й не їсти, а він тим часом покраяв хліб і дав мені шматок. Я міг тримати хліб, але не їсти і його, аж доки він теж не сяде зі своєю тарілкою, душениною та хлібом.

— Візьми свою ложку, — нагадав мені Серце зграї.

Тоді він повільно сів на своє крісло просто поруч зі мною. Я тримав ложку, хліб і чекав, чекав, чекав. Не зводив з нього очей, але не міг стримати руху щелепи. Це його розсердило. Я знову стулив рота. Нарешті він сказав:

— А тепер їжмо.

Та це ще не був кінець чеканню. Мені дозволялося лише раз відкусити. Потім слід зупинитися, пережувати й ковтнути, а тільки тоді взяти більше. Інакше Серце зграї давав мені стусана. Я міг взяти лише стільки, скільки поміщалося в ложці. Я взяв чашку і напився з неї. Він усміхнувся мені:

— Добре, Фітце. Добрий хлопець.

Я посміхнувся у відповідь, але потім відкусив надто великий шматок хліба, і він насупився. Я намагався повільно пережувати хліб, але був зараз таким голодним, а їжа була тут, і я не розумів, чому він не дозволив мені з’їсти все відразу. Їжа займала надто багато часу. Серце зграї навмисне перегрів душенину, щоб я обпік собі рота, взявши забагато. Якусь мить я думав про це. Далі сказав:

— Ти навмисне перегрів душенину. Я попечуся, якщо їстиму надто швидко.

Цього разу усмішка з’являлася повільніше. Він кивнув мені.

Я, як зазвичай, закінчив їсти раніше за нього. Мусив сидіти на стільці, доки він теж не доїсть.

— Ну що ж, Фітце, — сказав він урешті. — Сьогодні було не так і зле. Гей, хлопче?

Я глянув на нього.

— Скажи мені щось, — промовив він.

— Що?

— Що-небудь.

— Що-небудь.

Серце зграї насупився на мене, а я хотів загарчати, адже ж зробив, що він казав. За якийсь час він підвівся і взяв пляшку. Налив чогось до своєї чашки. Передав пляшку мені.

— Хочеш трохи?

Я відсахнувся. Навіть запах цього колов мої ніздрі.

— Відповідай, — нагадав мені він.

— Ні. Ні. Це погана вода.

— Ні. Це погане бренді. Ожинове бренді, дуже дешеве. Я його не терпів, а ти любив.

Я видув із носа запах.

— Ми ніколи цього не любили.

Він поставив пляшку та чашку на стіл. Підвівся і підійшов до вікна. Знову відчинив його.

— Я сказав тобі йти полювати!

Я відчув, що Нічноокий підстрибує, а тоді тікає. Нічно­окий, як і я, боявся Серця зграї. Колись я напав на нього. Я довго хворів, а потім почувся краще. Хотів вийти полювати, а Серце зграї мені не дозволив. Він став перед дверима, а я кинувся на нього. Він ударив мене кулаком, а тоді притис до землі. Він не більший від мене. Але підступний і хитріший. Знає багато способів притиснути, а більшість із них болісні. Довго тримав мене на долівці. Я лежав на спині, з відкритою горлянкою і довго, довго чекав, коли він увіп’ється в мене зубами. Щоразу, тільки-но я ворухнуся, він давав мені стусана. Нічноокий гарчав знадвору, але не наближався до дверей занадто і не намагався ввійти. Коли я заскавчав, благаючи пощади, він знову дав мені стусана.

— Тихо будь! — сказав мені.

Коли я затих, він промовив:

— Ти молодший. Я старший і більше знаю. Я б’юся краще, ніж ти, полюю краще, ніж ти. Я завжди вищий за тебе. Ти зробиш усе, що я захочу. Ти це розумієш?

Так, — відповів я. — Так, так, це зграя, розумію, розумію.

Але він лише вдарив мене знову і тримав так далі, вищиривши зуби, аж доки я не промовив уголос:

— Так, розумію.

Зараз Серце зграї повернувся до стола та налив бренді до моєї чашки. Поставив переді мною так, щоб я мусив її понюхати. Я пирхнув.

— Спробуй бренді, — наполягав він. — Колись воно тобі смакувало. Ти пив його, коли був молодшим і тобі заборонялося ходити до таверн без мене. А пізніше жував м’яту і думав, що я не здогадаюся.

Я заперечно похитав головою.

— Я не зробив би такого, якщо ти мені не казав. Я розумів.

Серце зграї видав дивний звук — чи то подавився, чи то закашлявся.

— О, ти часто робив те, чого я тобі не казав. Дуже часто.

Я знову хитнув головою.

— Я цього не пригадую.

— Ще ні. Але пригадаєш. — Знову вказав на бренді. — Давай. Спробуй його. Тільки трішки. Добре на тебе подіє.

Раз він мені звелів, я спробував. Мені запекло у роті й у носі, я не міг позбутися цього смаку. Вилив геть те, що зосталося в чашці.

— Гаразд. Ото Пейшенс утішилася б, — тільки й мовив він.

А тоді наказав мені взяти ганчірку і прибрати те, що я розлив. А ще вимити посуд водою та витерти його досуха.

Інколи на мене находило тремтіння, і я падав. Без причини. Серце зграї намагався мене втримати. Часом через те тремтіння я провалювався в сон. Коли прокидався, все в мене боліло. Груди, плечі. Інколи я прокушував собі язика. Я такого не любив. І воно лякало Нічноокого.

Іноді зі мною та Нічнооким був ще хтось інший, інший у наших думках. Дуже маленький, але був там. Я не хотів, щоб хтось знову там був, хтось, крім мене та Нічноокого. Він про це знав і робився таким маленьким, що переважно його там не було.

Пізніше прийшов чоловік.

— Наближається чоловік, — сказав я Серцю зграї.

Було темно, вогонь у каміні пригас. Минув добрий час для полювання. Повна темрява. Невдовзі він скаже, що час спати.

Він мені не відповів. Швидко й легко підвівся та взяв великого ножа, який завжди лежав на столі. Показав мені відійти в куток, вступившись йому з дороги. Тихо підійшов до дверей і чекав. Знадвору я почув, як чоловік іде по снігу. Тоді я занюхав його.

— Це той сивий, — сказав Серцю зграї. — Чейд.

Тоді він дуже швидко відчинив двері, і сивий увійшов. Я чхнув, почувши запах, який він приніс. Він завжди пах порошком зі сухого листя та всіляким димом. Був худим та старим, але Серце зграї завжди поводився