Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

class="v">Бо і мені сприя весна моя.

Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,

Який простір обняв мене зусюди,

Як пахне скрізь і місяць як сія!

* * *

Рясний садок і затишний я знаю

І знаю там ще вишню я одну –

Було не раз, турботний, дожидаю

Я в той садок її, мою весну.

Але ж тепер чому її немає?

Чом вишня та стоїть в самотині

І так, як перш, до мене не схиляє

Гілки свої квітущі й запашні?

Я жду її, – і в тиші одинокій

Хвилини йдуть, неначе довгі роки,

Ще треба ждать, а серце ж то не жде!

Хвилина… дві… і – ось уже я чую

Крізь тишу ту безгучную, німую

Мов шелест там, немовби хтось іде.

* * *

Вона! вона! я бачу – між кущами

Рукав уже з сорочки забілів;

Ще мить одна – тремтячими руками

Я стан її дівочий обхопив.

Ще мить одна – злилися ми устами…

Вона прийшла, прийшла уже вона,

Найкращий квіт між пишними квітками.

Що нам дає багатая весна.

Гей, нахили свої ти, вишне, віти!

Нехай тепер ніхто, ніхто на світі

Не бачить, як я щастя повну п’ю!

Нехай ніхто – ні зорі, ані люди –

Не відає, як пригорнув на груди

До себе я коханую мою!

* * *

Я ніч не спав, – заснуть не мав я сили,

І бачив я, як зорі весняні

В досвітній час і мерхли, і біліли,

І потім всі погасли в далині.

І як туман хвилястими клубками

І воду скрізь, і землю повивав,

І світ увесь з землею й з небесами,

Здавалося, в тумані потопав.

Тумані туман! на сході не ясніло…

Невже й тебе, одвічнеє світило,

Він погасив, і смерть все обняла?

Але ще мить – і промінь рве завісу,

Дощ золотий линув на все з-за лісу:

То сонце йде, бог світу і тепла!

* * *

Скоріш! Скоріш! од сірого туману

Самі шматки зосталися – ще мить

І сонце ось, віта свою кохану

І всю її промінням золотить.

Горить! пала!.. Блискучою стягою

Старий Дніпро серед степів прославсь;

Киваючи рясною головою,

Зелений ліс до сонця засміявсь.

І все живе. Дзвенять в повітрі згуки,

Дзвенять гаї, дзвенять степи і луки,

І світ увесь, здається, задзвенів.

Чого ще ждать? Скоріш, мерщій у поле,

Мерщій у степ! Я вп’юсь тобою, воле,

Серед моїх незміряних степів!

* * *

Лежали скрізь замети сніговії,

Давили все, загинуло життя,

І не було, здавалося, надії

На кращих днів квітущих вороття.

Тоді весна крилом своїм махнула, –

І полилось і світло, і тепло,

І знов життя земля в собі почула,

І все навкруг засяло й зацвіло.

І степ старий, – і гордий, і багатий, –

Убрався скрізь в ясно-зелені шати, –

На їх з квіток процвітані лиштви.

Ожив, дихнув, і запашне дихання

Послав лісам, горам на привітання,

І світ почув: воскресни і живи!

* * *

І світ воскрес! І, працівник великий,

Устав орач і плуг важкий підняв.

Де був колись пустир одвічно-дикий, –

Він борозну найпершу проорав.

І цілини великі скиби чорні

Лягли в степу. Насіння золоте

Впаде на їх, – на ниві неозорній

Хліб дорогий, налившися, зросте.

Нехай росте, пиша на нашім полі!

Колись і ти, сівачу правди й волі,

На рідний степ повинен ще прийти.

Чи прийдеш ти? Лежить земля без діла,

Країна вся неначе заніміла –

Чому ж не йдеш? Чому загаявсь ти?

* * *

В степу рвачкий на волі вітер віє,

По світу він гуляє, де схотів,

І бачить: скрізь недоля горе сіє,

І повен світ нещастів і жалів.

О, вітре мій! Тобі нема припини

І можеш ти до бога долинуть, –

Скажи, коли нам ждать тії хвилини,

Що доля всім дасть широко дихнуть?

Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,

І мука всім серця давно стомила,

І вже снаги нема її знести –

Давно вже час!.. Вже серце знемагає…

Дмухнув рвачкий – і вже його немає,

Одмову теж – шукай у полі ти!

* * *

Та де вона? Невже її й не мати?

А вітер знов неначе повійнув –

«Гей-гей, воли, не гайтеся орати!»

Далекий згук за вітром долинув.

Це там орач оре велику ниву

Серед твердих незайманих степів

І заклика на працю неліниву –

Я в тих словах одмову зрозумів.

Так, се вона, відмова на питання!

Зникають геть зневіра та вагання,

Що душу всю вже змучили украй.

Одмова тут – і проста й зрозуміла:

Працюй, борись, аж поки буде сила,

І всіх людей до праці закликай!

1888, Зб. «Під хмарним небом» (1893)

Зорі

Мамо люба, глянь, як сяють

Ясно зорі золоті!

Кажуть люди: то не зорі –

Сяють душі то святі.

Кажуть: хто у нас на свічі

Вік свій праведно прожив,

Хто умів людей любити,

Зла ніколи не робив, –

Бог того послав на небо

Ясно зіркою сіять…

Правда, мамо, – то все душі,

А не зорі там горять?

Так навчи ж мене, голубко,

Щоб і я так прожила:

Щоб добро робити вміла

І робить не вміла зла!

1888, Зб. «Під хмарним небом» (1893)

Українець

Він українець – це запевне,

Бо хвалить сало й галушки,

Та ще вишиванії вдома

Бере він на ніч сорочки.

Колись він навіть – хоч давненько –

Щось написав чи переклав,

Але ж цензура – боже – люта!

І пер він більше не псував.

Колись кричав: «Народ люблю я!

За його хрест би я поніс!»

І за народ в каліках-віршах

Пролив дрібних він з ложку сліз.

Але ж народ – темнота темна –

І віршів тих не зрозумів, –

Мужицтво кинувши, герой наш

На «тепле місце» десь засів,

І хоч накази часто пише,

Щоб в шори брали мужиків,

Але ж він каже: «Україну

Люблю я так, як і любив».

Він галушки і досі хвалить,

І «Кобзаря» бере читать,

І напідпитку починає

Слова вкраїнськії вживать…

1892, поза збірками

Зернятка

І

Щастя хочеш ти зазнати?

Щастя дурно не дається:

Тільки той його придбає,

Хто за його в бої б’ється.

У великім нашім бої

За нового дня світання

Тільки й можна мати щастя,

Варте людського бажання.

ІІ