Читати книгу - "Козак Мамарига, Народні"

— Я,— каже,— можу вивчити тебе зараз, аби охота.

— Ну, то моя охота, вивчи, будь ласка.

Прошморгує він свою дротянку-торбу, витягає клини залізні і молот, а у кімнаті лежить половина дуба товстого. Він узяв, клинами набив, розколов той дуб.

— Ну, стромляй,— каже,— сюди лапи, я буду тобі виправлять, щоб ти перебирав так, як я.

Давай він устромлять у колівашину свої лапи. А козак каже:

— Іще далі стромляй, глибше стромляй, доти, доки далі нікуди.

Узяв він тоді клини повибивав, і зступився той дуб, а ведмідь крутить задом і каже:

— Випусти мене, козак Мамарига, уже ти мені повиправляв руки.

— Ні,— каже,— ще не пора тебе випускати. Ось я,— говорить,— стіл приберу, то тоді покажу! Торбочко-волосянко, уберись,— каже.

Торба убралась. Повісив він торбочку, виймає арапник дротяний і давай тоді ведмедя ззаду почищати.

— Ей,— каже,— козак Мамарига, пусти, за що ти мене б'єш?

— А ти,— каже,— нашого брата уже багато попоїв. Як я тебе нагодую, ти більше не схочеш нас їсти!

Тоді став його батогом гостити ззаду так, що шерсть летить тільки. Він реве та проситься, а той гостить. Ну, бив, бив, утомився, ліг відпочити. Відпочив, оп'ять за свою роботу, оп'ять б'є. На половині ведмедя з обох боків вибив йому шерсть всю чисто. Ліг, заснув козак Мамарига.

Розвиднілось. Підходять королівські слуги до віконця (віконце перегороджено залізом), дивляться у віконце; побачив їх ведмідь. Вони обзиваються до ведмедя.

— Мовчіть,— каже ведмідь,— мовчіть, бо пан мій спить, бо як устане, то буде знову бити.

Вони почули, назад пішли. Говорять:

— Щось обзивається ведмідь, мабуть, козак Мамарига живий.

— Ні, не може бути, а підіть узнайте.

Пішло їх чоловіка чотири, чи що. Підходять до дверей, відмикають двері. Відчинили, коли ведмідь у дубові стремить. Каже:

— Мовчіть, бо пан мій спить. Ступайте собі, бо як устане, то буде бити.

Підходять вони до короля, кажуть:

— Козак Мамарига спить, а ведмідь у дубові стримить.

— Ні,— говорить,— я не вірю. Хто б його у той дуб засадив? Ну, підем же тепер.

Узяв собі чоловік із шість і пішов. Підходять, а той собі спить, а ведмідь у дубові стримить, і шерсть лежить ведмедеві по коліна. Увійшли. Встає козак Мамарига.

— Що,— каже,— куди ви мене, господин, заперли на ніч? Щоб ведмідь мене з'їв? От я його погодував, він більше не схоче нашого брата їсти.

— Ну, козак Мамарига, випусти ведмедя із того дуба.

— Можна,— каже,— по вашому слову я могу випустить.

Виймає клини із торбочки і молот, поставляє у розколину, розводить дуба оп'ять.

— Ну, висмикуй тепер лапи!

Узяв він, повитягав. Повкидав він свій струмент у торбу оп'ять.

— Ну, тепер підем, козак Мамарига, тепер ти будеш моїм зятем. Такого нема і у світі, як ти.

Приводить його у дім, пригощає його.

— Ну, дочка моя, то твій муж, а мій зять. Коли він з ведмедем переночував, то робить уже нічого.

Цей час убрали козака Мамаригу у одежу до священика вінчати. Обвінчали їх. Весілля давай гулять. Весілля одгуляли. Дав їм кімнату:

— Отут собі живіть, у цій кімнаті.

Одписує козакові Мамаризі половину царства. Козак Мамарига каже:

— Я не хочу половини царства. У вас царство мале, відпишіть мені усе царство, так я і згоден, а половини я не хочу.

— Ні,— каже,— я усього не дам, як умру, то тоді буде твоє усе, а тепер твоя половина і моя половина.

— Ні,— говорить,— половини не хочу.

— Не хочеш, то твоя воля, а я другої половини не дам, поки не умру.

Виводить козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жону за руку.

— Прощайте,— говорить.— Коли не хочете відписувати усього царства, так я поїду у своє царство з жоною.

Сідає на коня і жону саджає.

— Ей, пане мій милий, як тебе нести?

— Неси поверх дерев.

Поніс кінь Гивер, тільки курява схопилася. Несе його двоє діб, на Чорне море заніс. Моря більше, ніж землі. Скільки не їде, все море Чорне. Знайшов камінь серед моря. Зупинився на тому камені відпочити. Став відпочивати на тому камені, розбив собі палатку і здіймає торбу-волосянку із плечей своїх:

— Торбо-волосянко, дай нам їсти і пити.

Тут стіл враз де взявся; наїдки, напитки на столі, що королівна-другівна не виділа і в свого батька таких наїдків і напитків. Наїлись, напились.

— Торбо-волосянко, уберись.

Торба убралась, не стало нічого, все у торбочку убралося. Зашморгнув. Тепер собі відпочивають на камені.

— Положіть мені голову на коліна та засніть.

Положив він голоу на коліна, заснув. Заснув добре, міцно. Давай вона плаття витягати і назад собі відсовується. Висунулась, а він лежить собі, спить. Вона у стремено ногу. Кінь Гивер питає:

— Судариня, куди тебе нести?

— Неси мене,— каже,— до мого батька.

І забрала вона ті торбочки, і волосянку, і дротянку. Поніс її кінь до батька. Виспався козак Мамарига, устав, нема ні коня, ні жони.

— Е, козак Мамарига, он коли,— говорить,— пропав. Пішов по камені туди-сюди. Дивиться, лежать чоботи.

— Е, слава Богу, що козак Мамарига не загине.

Узуває чоботи, пішов собі поверх води. Перейшов море. Пройшов суходолом одні гони. Стоїть кущ вишневий із ягодами. Вириває ягідку, кидає в рот, став у його ріг у боці. Вириває другу, кидає у рот, стало два роги.

— Е, пропав козак Мамарига, роги по аршину по крамарському, як я буду жити? Повно їх, скільки я їх буду їсти, то все будуть роги по мені.

Відійшов від тих вишень. Другий кущ стоїть ягід.

— А дай,— каже,— вирвати і цю попробувать, що, — каже,— буде.

Вирвав і з'їв — спав один ріг. Другу вкидає в рот ягоду — спав і той.

— Ну, слава Богу, тепер козак Мамарига вільний. Нарву я цих ягід у платочок, вернусь та нарву і тих.

Нарвав і тих і тих по платочку і пішов у те царство, де його жона. Підходить туди до крильця, до огорода. Гука:

— По ягоди!

— Піди,— на служанку каже,— подивись, що воно за ягоди.

Та приходить:

— Здрастуйте!

— Здрастуй.

— Які ягоди, звідки,— каже,— чи свіжі?

— Свіжі; у нас хороші ягоди.

— Як у вас рано поспівають! У нас цвітуть, а у вас вже і готові. Дорогі,— каже,— ягоди?

— Хороші, та дорогі.

— Почому?

— По карбованцю серебра ягідка,— каже. Пішла вона, відказала королівні.

— Це,— каже,— от такі добрі ягідки. Відлічила вона півсотні.

— На,— каже,— віднеси.

Прийшла вона, віддала гроші, він дав ягоди. Приносить ягідки вона назад. Бере королівна-другівна ягідки, укладає у рот три ягоди, стає у неї три роги, два по боках, а третій на животі. Жахнулася вона:

— Що це таке? Дай-но ще укинуть у рот.

Укинула ще штуки