read-books.club » Дитячі книги » Козак Мамарига, Народні 📚 - Українською

Читати книгу - "Козак Мамарига, Народні"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Козак Мамарига" автора Народні. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4
Перейти на сторінку:
я буду вам, брати, говорити. Ступайте,— каже,— собі за півтори гона од мене, і тоді я махну — і біжіть усі разом: хто попереду прибіжить, яка любимая твоя штука, ту й бери, а котрий другим прибіжить, той бере собі теж любимую штуку, а задньому те, що зостанеться.

Вони пішли собі за півтори гона, тоді він махнув. Кінь Гивер у їх стоїть осідланий, готовий. Тепер він збирає собі торбу волосяну через плече, чоботи взув, тоді у стремено ніжку і сідає собі на коня, на Гивера.

— Ей,— каже кінь Гивер,— як, пане, тебе нести, чи поверх дерева, чи поверх комишу?

— Неси,— говорить,— мене поверх дерева.

Брати біжать назад, побачили, що він подався, а вони підняли руки вгору. А він і крикнув:

— Краще, як я, ніхто вас не розділить!

Він поїхав, а вони почухали собі голови та й пішли собі додому. Як узяв їхати козак Мамарига цим конем, так собі їхали, поки потомились. Тоді стали собі, палатки розбили, торбочку-волосянку тоді він розшморгує.

— Торбочко-волосяночко, дай їсти і пити.

Тут де узявся стіл: наїдки, напитки різні і йому, і коневі. Наїлись, напились.

— Торбочко, уберись!

Все убралося знову у торбу, нема того нічого.

— Ну, тепер, хазяїне,— кінь пита,— куди будемо їхати?

Каже:

— Я й сам не знаю. Ось як я пішов із свого міста, так ходжу більше двадцяти літ.

— Куди ж,— каже,— ви думаєте?

— Та,— каже,— я не знаю сам, куди Бог спровадить.

— Ну,— кінь каже,— поїдьмо у чужу землю. Там віддає король свою дочку заміж. Там у його стоїть дуб у двірці, хто може його зрубати, за того віддає дочку свою і царство відписує. Можете,— каже кінь,— той дуб зрубати?

— Ну,— каже,— зрубаємо не зрубаємо, а спробуємо.

Ну, і поїхали туди. Їхали діб троє чи там четверо, під'їжджають у ліс, через ліс переїжджають. Чують, що у лісі то рубають, то пиляють, гемблюють; дивляться — не видно ніде людей. Потихеньку ще ближче, устав з коня, веде його в руках, прислухається ближче; дивиться, аж на дубі торба висить, дротянка. Він ухопив гарапник у руки, як лясне, так луна пішла по всьому лісі, і крикнув тоді:

— У торбу убирайтесь собі!

Тоді бряжчить усе та все у торбинку убирається. Убралося — уже не чуть того нічого. Лізе тоді на дуба, підхоплює тую торбинку в свої руки, сідає на коня — і гайда. Прибігає у тую землю, до того короля і оповіщається, що приїхав з такої землі. Покликав король його у свій дім.

— Ну, за чим ти забився у мою землю?

— Ви, ваше сіятельство, свою дочку віддаєте заміж за того, хто може зрубати дуба вашого.

— То вірно,— говорить,— так; аби ти зрубав, то ти мені зятько будеш; тільки щоб зрубав і коріння з його повитягав, поколов, склав і спалив. Якщо не зробиш того, що я говорю, то бачиш там чоловічі голови, то там і твоя голова буде.

Дав він йому випити, закусити.

— Ну, йди тепер, заступай у роботу. Ось там дуб стоїть, від крильця недалеко, так іди зрубай його.

Як пішов до того дуба, розшморгує торбу-дротянку.

— Ну, біжіть,— говорить,— хлопці, у той дуб усерединку і рубайте його там при низу.

Убралось усе у дуба, так, що і не видно. Він собі ліг і спочива. Довго-недовго, а його кличуть обідати. Він узяв і пішов.

— Ви, хлопці, трохи спочиньте, поки я поїм.

Пішов він їсти, а ті спочивають. Вийшла королівна, дивиться на того дуба, чи він багато його зрубав, коли він і не чіпав його. Підходить до батечка і каже:

— Це якийсь ледар до нас прибув. Ось,— каже,— інші хоч почнуть, а цей не починав і досі.

— Ну,— каже,— нічого, його голова буде там, де й тих. Пообідав і знову приходить до дуба.

— Що,— говорить,— відпочили?

— Відпочили, господин хазяїн.

— Ну, беріться оп'ять за роботу.

Узялись за роботу оп'ять. Тут довго-недовго — через годину дуб брязнув об землю, аж земля здвигнулась і каміння забряжчало. Вибігає король на крильце, коли лежить дуб долі.

— Ей, дочко моя, виходь сюди; це,— говорить,— найшовся молодець, дуба звалив. Підіть його позвіть у кімнату мою та дайте поїсти.

Приходить він.

— Ну,— говорить,— ти молодець, козак Мамарига, може, будеш моїм зятем. Бо я голів більше сотні положив за того дуба.

Пошанував його, дав йому склянку горілки, балакав з ним, усе добре. Поївши, пішов знову козак Мамарига до своєї роботи.

— Ну, хлопці, відпочили? — говорить він на свій струмент.

— Уже відпочили.

— Ну, старайтесь, щоб сьогодні його скласти, бо уже нерано, і щоб спалить, і розвіять попіл по вітру.

Ухопились за роботу оп'ять. Через годину склали усе у купу увишки як дзвіниця і підпалили — згоріло чисто, тоді і попіл розвіяли.

— Ну, тепер збирайтесь у своє місце, у торбину дротяну. Зібрались вони у місце, узяв він, зашморгнув. Поглядає король та королівна.

— Це,— кажуть,— не з простих, що такий узявся!

Ну, ще сонечко не зайшло. Пішов козак Мамарига на базар, купив собі скрипочку, орішків, півкварти лютого спирту, поскладав собі в торбинку, приходить до короля з базару. Вечір.

— Дайте,— каже король,— перекусити йому дечого.

Дали йому. Він перекусив. Загадав король своїм жандармам:

— Укиньте його в кімнату до ведмедя, то той його,— каже,— оженить.

Узяли його, ухопили силою, і вкинули туди у кімнату до ведмедя, і замкнули його там. Увійшов він до ведмедя і здрастується:

— Здрастуй,— говорить,— ведмідь.

Той кивнув головою. Проходжує собі козак Мамарига по хаті туди-сюди. Виймає свою скрипочку із торбочки, торбочку-волосянку знімає з своїх плечей.

— Торбочка волосяна, дай мені їсти і пити!

Тут де узявся стіл, набрався всякими наїдками і напитками.

— Прошу,— говорить,— ведмедю, їсти до мене ідіть. Приступив ведмідь ближче до стола.

— Ну,— каже,— що ти за один? Я стільки тут людей поїв, а такого не бачив, щоб поставив на стіл наїдки і напитки, що і в короля таких немає.

Ну, дає, ведмідь собі бере, їсть. Наливає того спирту чарочку і казак Мамарига, здоровкається до ведмедя, п'є.

— Що то,— говорить,— ви п'єте таке?

— Це,— каже,— горілка, така хороша.

— Для чого,— каже,— ви її п'єте?

— То,— каже,— для сміливості ми п'ємо.

— А дайте і мені, я попробую.

Налив він йому. Роззявив той рота, узяв, висипав йому у рот. Закусив.

— Ну,— каже,— не розібрав, дайте ще другу.

Наливає він другу, ведмідь випив. Випив, закусив. Тепер козак Мамарига бере свою скрипочку, давай грати. Пішов ведмідь танцювати.

— Ще буде скляночка, випийте і цю для сміливості.

Дав, він випив і ту. Та й пішов танцювати.

— Ну, козак Мамарига, коли б ти

1 2 3 4
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козак Мамарига, Народні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Козак Мамарига, Народні"