Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Нехай iде, нехай iде! - пiднялося гомоном мiж циганами. - Сорому нам наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що далi буде? Надвiр з нею, сама собi дорогу указала! - крикнув один голос з гурту. - Надвiр!
- Нi, вбити, щоб i з другим таке не зробила! - сичав Раду. - Вбити!
- За три днi не стане Маври мiж вами, - обiзвався знов Андронатi. - її доля порiшена вже самою дитиною, яку ви розшарпали б на куснi, коли б Мавра й остала мiж нами. Кожде б її било. А так… вона уступиться з-помiж вас i Раду з-перед очей.
- Сам уб'єш? - обiзвався вдруге один голос з гурту, голос товариша Андронатi - цимбалiста.
- Сам.
- То бери золотi!
- Нi, вам їх лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всi молодшi вiд мене. Менi їх не треба. Мавра вiднинi так, як не моя вже. Менi їх не треба. Свого хлiба для себе i для своєї жiнки я найду. - I висунув гордим рухом скрипку вперед себе, погрозивши п'ястуком до молодшого вiд себе старшини.
- А щеня твоєї доньки? - спитав той, випрямовуючись гордо та блиснувши ненависним оком на неустрашимого тестя. - Менi його не треба. Уб'ю, затопчу, як гадя!..
- Ним не журися. Я беру його на себе. Воно… - нараз вiн тут урвав. Мiж ними, нiби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна, пелехата, з намистом срiбнякiв на грудях, що замерехтiли в мiсячнiм сяєвi. Виринувши, вона кинулась вiдразу до нiг Раду i Андронатi.
- Простiть Маврi, як згрiшила, не губiть молодої, бийте, побивайте, але жити дайте! - заголосила розпучливим голосом, розпростерши, благаючи, рамена. - О Мавро, Мавро, що ти накоїла? Що тебе постигло? Яким вiтром ворожим обвiяло? З котрої сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню моя… серце моє… Мавро! - кричала не своїм голосом. - А я тебе, доню, в мiсячнiм свiтлi зiллячком змивала, для тебе чи не кождої ночi доброї долi благала. Дрiбною дитиною я тебе медом годувала, вiд злих очей… доки не вiддалася… як вiд огню… зберiгала. А прийшов лихий час i з ним твiй ворог… i ось що… ой, рятуйте, змилуйтеся… хоч кiлька день менi її дайте… хоч до пусти… дозвольте довести, потiм вбивайте та й враз зо мною… - i бухнула головою до землi.
- Уступися, стара! - кликнув Андронатi. - Чого тут прилiзла?.. Щоб побили? Вже забула? Не числи багато на свою сиву голову. Геть, кажу, звiдси. Геть з-помiж чоловiкiв, не видиш - рада? Тепер Раду i люди судять. Скажи послiднє слово, поки я своє скажу! - звернувся знов до старшини. - Позволь Маврi хоч з чотири днi межи нами прожити, та щоб настiльки пiднялася, аби її батько востаннє мiж вами всiма їй заграв. Мiж вами… попрощав. Вiдтак… хоч… прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. - I тут, як недавно, з покорою знов схилився.
- Не прощу я Маврi, я її бiльше на очi бачити не хочу. Життя мiж нами не буде! - обiзвався завзято Раду. - Сама завинила…
- Сама… сама… - пiшов пiвголосний пiдлесливий гомiн вiд циганiв. - Сама, одна вона!
- Се твоє послiднє слово, Раду? - спитав Андронатi, а стара мати заголосила наново, заривши руки в сиве волосся.
- Послiднє.
I знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних золотих об землю.
- Се перший раз тому…
- Се другий раз тому…
- Се третiй раз тому, хто увiльнить мене яким-будь способом за чотири днi вiд проклятої зрадницi. Чули моє слово?
- Чули.
Пiднявся тепер на тi слова з свого мiсця музика Андронатi. Пiднявся i глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горiв в тих чорних блискучих очах.
Посунув скрипку пiд паху i сказав:
- Я йду. Позавтра ввечерi верну. Будемо знов разом. Будьте здоровi.
А до жiнки, що з жалю на землi неначе з розуму сходила, нахилившись, гукнув:
- Чого божеволiєш? Iди до Маври. Нiхто її не смiє дiткнутися, позавтра вечором уступиться з-помiж нас, а ти вiдповiдаєш менi за неї. Я йду i прийду. Позавтра ввечерi всi тут, як нинi, кругом зберiться - i ждiть, Андронатi зi злом не верне. Тим часом радьте, хто збере золотi червонi за Мавру з-помiж вас. Я йду…
I пiшов…
Третього вечора вернув.
Знов кружок циганiв в рiзних позах. Мiж ними Раду. Блiдий i неспокiйний, як демон. Перед хвилею бився з старою матiр'ю хорої своєї жiнки, що витрутила його з шатра Маври.
Нечувана рiч мiж циганами, щоб жiнка пiдiймала руку на чоловiка, та ще i мати Маври! Зрадницi тої!
Але вiн їх усiх навчить. Усiх. Старих i молодих. Зрадницю ще i боронити? Та вiн її навчить. Стару i…
…Надiйшов мiж них, як он тут сидiли, Андронатi з скрипкою.
Скрипку вiддав товаришевi - цимбалiстовi, що прийшов враз з ним, а сам вийняв велику банькувату пляшку з горiвкою i поставив в кружок мiж цигани.
- Пийте щиро, браття! - кликнув. - Пийте i не жалуйте. Нинi Андронатi прощається з своєю Маврою, то затямте вечiр! Мавро! - крикнув i гримнув п'ястуком в груди, - Мавро! - Аз раптового жалю в нього аж голос задрижав. - Не годна ти, зозуле, ще мiж нас вступити… Та ти там не сама. Коло тебе мати i всi жiнки вашi, мої брати… Щоб не знала вона, що завтра її послiдня днина мiж нами. Але Андронатi (говорив далi, звертаючись знов до шатра), зозуле, з тобою перед своїми товаришами i твоїм чоловiком, старшиною, прощається, щоб затямили. - I його голос знову задрижав, усувався. - До вогню докиньте смереччини, - гукнув, нiби додаючи тим словом певностi голосовi, - щоб, розпалившись, грав на всю гору свiтлом, палахкотiв, розказував: Мавра з циганами прощається. Пийте i не жалуйте! Жару роздувайте, полум'я змагайте [6], щоб далеко Мавринiй душi вже вiд сьогоднi свiтило. Пийте, браття! Пийте, Андронатi-музика просить. Пийте, не жалуйте. Хто знає, де опинимось незадовго… i чи Андронатi буде ще мiж вами. Не стане Маври мiж вами… Не стане i Андронатi бiд… Все… як що кому судилося, її доля гарно укладалася… пийте!!
I ходить Андронатi i просить… наливає, а сам нiби забуває собi доливати. Лиш все сльози долонею з очей утирає.
Раду лежав на землi, пiдперши голову на лiкоть, i, затявшись, не обзивався, мов був сам
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.