Читати книгу - "Ніч на Дніпрі, Нечуй-Левицький"

Ло­ма­ковсько­го та Бе­ренш­тамсько­го; їх пос­татів бу­ло не вид­ко, тільки дві го­ло­ви в яс­них со­лом'яних бри­лях не­на­че плив­ли по­над ло­за­ми. Ми за­раз вий­шли на ши­ро­ку без міри лу­го­ви­ну. Ще­бе­тан­ня пта­шок не вга­ва­ло. Ло­зи й кущі не­на­че співа­ли й ще­бе­та­ли нам з усіх-усюдів.

Продравшись че­рез пер­шу гу­ща­ви­ну ліз, ми вис­ко­чи­ли на простір сіно­жатів.

Ясний місяць світив по­зад нас. Пе­ред на­ми ік півночі не­бо бу­ло тем­не, сли­ве чор­не. Де-не-де на йо­му лед­ве бли­ма­ли зіроч­ки. Під не­бом за лу­га­ми чорніла сму­га бо­ру, не­на­че сто­яла чор­ною стіною го­ра. По один бік ши­ро­ких лук сто­яли суцільним ряд­ком ви­со­чезні осо­ко­ри й ду­би цілою, ніби суцільною ма­сою, мов скелі на­че десь в Альпах. Во­ни бу­ли в тіні й кла­ли од се­бе тінь на лу­ку. По дру­гий бік лу­ки стир­ча­ли ок­ро­ми ку­пи дубів та осо­корів, ніби нарізні скелі, яс­но об­литі місяч­ним промінням. По лу­ках скрізь бу­ли роз­ки­дані нарізно старі гіллясті ду­би, не­на­че стир­ча­ли темні се­редньовікові баш­ти. І над лу­кою ви­со­ко-ви­со­ко в небі висіла не то зак­руг­ле­на сте­ля, не то склепіння, об­би­те чор­ним ок­са­ми­том.

І знов ста­ла в моїй душі нап­ра­ва мрійна. Знов ле­тять мої ду­ми й мрії в якісь невідомі краї.

Чи це ве­ле­тенський каз­ко­вий па­лац, за­ли­тий фан­тас­тич­ним світом, чи то, мо­же, див­ний парк десь на ост­рові Зе­ландії або в Гол­ландії на плис­ко­ва­тих вог­ких зе­ле­них ни­зи­нах, суспіль ніби вкри­тих віковічни­ми пар­ка­ми? І я сподіва­юсь, що от-от не­за­ба­ром вип­ли­нуть з-за скель та осо­корів довгі ряд­ки ру­са­лок і, поб­рав­шись за ру­ки, підуть у та­нець по­над сіно­жа­тя­ми, не зги­на­ючи вер­шечків тра­ви та па­ху­чих польових ва­сильків… Чи, мо­же, то в царстві тінів Єли­сей­ські по­ля, де од­по­чи­ва­ють душі ге­роїв та геніїв, об­литі ти­хим мрійним, не­яс­ним світом? мені чо­гось уяв­ляється царст­во Плу­то­на десь під зем­лею, обс­тав­ле­не сум­ни­ми го­ра­ми, ске­ля­ми з чор­ни­ми пе­че­ра­ми. І здається, що мої очі от-от десь на ске­лях вгля­дять чер­во­но-кров'яне світло, де стоїть трон Плу­то­на, де зна­хо­диться зо­ло­тий та срібний па­лац Про­зерпіни й Еврідіки. Бе­ренш­тамський по­чав пісню ви­со­кий те­но­ром і завів ви­сокі трелі та дрібні пе­ре­ли­ви, як співа­ють тре­ля­ми пас­ту­хи в Альпах. Чи не Ор­фей це ма­нить і кли­че до се­бе Еврідіку, блу­ка­ючи в Аїді?

Ми пе­рей­шли сіно­жать і знов по­ши­лись в ря­док гус­тих ліз, і тільки що вий­шли на дру­гу сіно­жать, як нес­подіва­но для нас близько за­гав­ка­ли дві люті со­ба­ки й ки­ну­лись нам на­зустріч під но­ги.

- Ой, цер­бе­ри! хо­вай­мось хутчій в ло­зи! - гук­нув ни­зо­вим ба­сом при­сад­ку­ва­тий Юр­ковський і схо­вавсь у ло­зи та й по­чав рев­ти зовсім так, як ре­ве бо­ло­тя­ний бу­гай в осоці.

- Та не ре­ви там! Ти ре­веш так дос­то­ту, як бу­гай в оче­реті. Як­би оце будлі-який стрілець по­чув, то ще й по­ми­лив­ся б і заст­ре­лив би те­бе отам у ло­зах,-гук­нув з ліз Ло­ма­ковський.- Але де це в цих пу­щах узя­лись оті цер­бе­ри?

Мої фан­тас­тичні кар­ти­ни, мої мрії од­ра­зу згас­ли й ніби впа­ли на про­заїчну зем­лю. Гав­кан­ня со­бак в од­ну мить при­га­да­ло мені ха­ти, клуні, за­го­ро­ди, ко­ша­ри, усе сільське подвір'я.

А со­ба­ки гав­ка­ли, аж за­ли­ва­лись од злості. 3-під кущів вис­ту­пи­ла на яс­не сяєво міся­ця ви­со­ка пос­тать в білій со­рочці, з чор­ною ку­де­лею во­лос­ся на го­лові. Але ця пос­тать вже не зда­ва­лась мені Ор­феєм в Аїді, кот­рий шу­кає своєї Еврідіки. То був і не при­чи­ну­ва­тий, а один з ри­ба­лок, котрі ло­ви­ли ри­бу й ста­ли на лу­ках на ночівку. Тро­хи зго­дом з курінця ви­ла­зив ста­рий дід, ви­су­нув з тем­ної про­дух­ви­ни ли­су, як ма­когін, го­ло­ву, кот­ра за­лисніла про­ти міся­ця, ніби скля­на. Ко­ло ку­ре­ня замріли не­во­ди з поп­лав­ця­ми, розвішані на кілках, не­на­че бу­ли по­чеп­лені по кілках раз­ки на­мис­та.

- А чо­го ви тут блу­каєте? Чо­го вам тут тре­ба? Ви, ма­буть, па­се­те тут по­таємно во­ли та коні на чу­жих лу­ках? Чи, мо­же, хотіли пок­рас­ти наші во­ло­ки та не­во­ди?- гу­кав ста­рий, вип­рос­тав­шись на ввесь свій зріст.

- Та ні! Ми пли­ве­мо на чов­нах з гу­лян­ки в Виш­го­роді! - гук­нув Юр­ковський з кущів ліз. - Тікай­мо швид­ше на чов­ни од цих цер­берів, бо ще вхоп­лять за лит­ки.

І ми усі дре­ме­ну­ли на­зад, а со­ба­ки чкур­ну­ли за на­ми та аж ви­ли й заг­лу­ши­ли ще­бет та співи пта­шок. Ми всі по­хап­цем вско­чи­ли в чов­ни й поп­лив­ли на бист­ри­ну.

Вже про­ки­да­лось і за­во­ру­ши­ло­ся жи­ве світо­ве жи­вот­тя після спо­чин­ку в ти­ху нічну до­бу.

Здорова блис­ку­ча зо­ря підби­лась вго­ру. А під нею все шир­ша­ла та більша­ла яс­на пля­ма. Не­бо на сході по­ма­леньку ясніша­ло. На небі вже яс­но виз­на­ча­лись ве­сел­чані сму­ги: вни­зу по­над чор­ни­ми бо­ра­ми ле­жа­ла яс­на чер­во­на смуж­ка, за нею жов­то­га­ря­чий та жов­тий колір пе­рес­ту­пав в зе­ле­ну­ва­тий, а далі в бла­кит­ний та фіоле­то­вий. А по­верх цієї квітчас­тої сму­ги ще чорніло не­бо, об­си­па­не по­де­ку­ди зірка­ми. Але не­за­ба­ром ця блис­ку­ча пля­ма об­хо­пи­ла по­ло­ви­ну обрію за Дніпром. І во­да в Дніпрі за­лисніла. Од бе­ре­га до са­мо­го чов­на прос­те­ли­лась та ве­сел­ча­на намітка, не­на­че з не­ба на во­ду впа­ла част­ка не­ба і вкри­ла її. Чо­вен все ли­нув по зо­ло­тистій стежці впе­ред, вже підли­тий збо­ку ши­ро­кою фіоле­то­вою сму­гою на дрібних бри­жах та хвильках.

Вже по­ча­ло світать. Десь од бе­ре­га схо­пив­ся ле­генький вітрець і ніби дмух­нув по­ди­хом на Дніпро. Бе­ре­ги й вер­би ніби про­ки­да­лись і дих­ну­ли на во­ду. По воді пішли брижі та дрібні хвильки, за­ко­ли­ва­лись лед­ве примітко й за­хи­та­лись, не­на­че топ­ле­не фіоле­то­ве та зо­ло­тис­те скло. По­зад чов­на ще чорніла во­да, чорніло на півночі не­бо. По­пе­ред чов­на ясніла місяч­на ніч у всій своїй красі, а збо­ку зай­мав­ся іюньський ра­нок. І не­бо, і зем­ля, і Дніпро зда­ва­лись ве­ле­тенською кар­ти­ною, де на тем­но­му полі бу­ла на­мальова­на яс­на пиш­на місяч­на ніч і, ря­дом з нею, ранній ра­нок з зо­рею та делікат­ни­ми вранішніми сутінка­ми на небі й на землі. Це бу­ли ті кар­ти­ни при­ро­ди, кот­рим давні на­ро­ди ста­но­ви­ли жер­тов­ни­ки й па­ли­ли фіміам. Чи не бу­ли ж варті ці си­ли не­ба й землі фіміаму? Се­ред цієї кра­си місяч­ної ночі я пос­теріг по­чу­ван­ня кра­си в давніх еллінів, котрі обо­жу­ва­ли місяць та зо­рю, ку­ри­ли фіміам Се­лені та ро­жевій Еос з ро­же­ви­ми пальця­ми й співа­ли гімни цій ви­сокій по­етичній красі.

Проз наш чо­вен шуг­ну­ла ле­генька ду­шо­губ­ка. В їй сиділа мо­ло­ди­ця з-за Дніпра й греб­ла дво­ма вес­ла­ми, не­на­че во­ру­ши­ла кри­ла­ми, В човні бу­ло вид­ко ко­ши­ки з бут­ви­ною, пов'язані кур­ча­та, гле­чи­ки з мо­ло­ком. Во­на ха­па­лась у місто. Ска­зав­ши нам ти­хо, сли­ве по­шеп­ки «доб­ри­день», во­на про­май­ну­ла в фіоле­товій плямі й не­на­че пірну­ла в яс­не місяч­не пле­со. Тро­хи зго­дом проз наш чо­вен за­шу­га­ли, ніби ластівки, ду­шо­губ­ки се­лян все частіше та густіше, поспіша­ли