Читати книгу - "Поза збірками, Олександр Олесь"

style=""> 

Цілу ніч ти був на варті,

Цілу ніч не спав:

З серця чистого, ясного

Іскри розсипав.

 

І світили іскри-зорі

Людям на землі,

Доки сонце не озвалось

На твої пісні.

 

Доки легше не зітхнула

Змучена земля,

Доки серце не втомилось

І рука твоя.

 

Цілу ніч ти був на варті,

Край свій вартував...

Спи, коханий, спи, наш любий,

Ти вночі не спав.

 

04.1913

 

ПАМ՚ЯТІ КОЦЮБИНСЬКОГО

 

 

Ти, що в могилі, не умер:

Ти щохвилини в думках воскресаєш,

Голосом любим до нас промовляєш...

Ти ще дорожчий, ще ближчий тепер.

 

Як ми забудемо арфу твою,

Як познімаємо струни із неї,

Хто з нас не чутиме пісні твоєї

В лісі, над морем, в в՚язниці, в бою?!

 

Ти, що в могилі, ти не умер!

Разом родившись, умреш ти не з нами,

Батьком-отаманом вкупі з синами

В радісне краще ідеш ти тепер.

 

1913

 

«Я щось хотів тобі сказати…»

 

 

Я щось хотів тобі сказати,

Але зустрів тебе й мовчу,

І все ж в думках кудись лечу,

Щоб там з тобою розмовляти,

Я мушу щось тобі сказати...

 

Ходім туди, ходім до гаю,

Там тихо-тихо, як вві сні...

Там всі мої слова-пісні,

Там все, що я забув, згадаю...

Я тут - німий. Ходім до гаю...

 

1913

 

«Демократизм», що з хамством нашим зрісся…»

 

 

«Демократизм», що з хамством нашим зрісся,

Не виведе нас з нетрів на узлісся:

Йому болота і ліси

Миліш простору і краси.

 

Міщанство наше, що врослося в душі,

Останні людські пориви в нас глуше,

І кожна квітка молода

Стоїть самотня і бліда.

 

Віки ми киснемо трухлявими грибами,

Про щось шепочемо безкровними губами,

І поробились за віки

Із наших крил шапки.

 

Та пройдуть тисячі, мільйони років,

І загримлять уста пророків,

І здійсняться шаленців сни

Про свято вічної весни.

 

1913

 

«Гарячий день, що бивсь тривожно…»

 

 

Гарячий день, що бивсь тривожно,

Стуливши вії, спати ліг,

Як тихо скрізь. Здається, можна

Почути тіні перебіг.

 

Як тихо скрізь. Заснули гори,

Серпанком вкрилися поля,

Все більш згортаються простори,-

В душі згортається змія...

 

Як тихо скрізь! Коли б заснути

З сією ніччю тихим сном,

А вранці вдарити-блиснути

Над ранком сонячним крилом!

 

1913

 

ПАМ՚ЯТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

 

 

Нехай зоря в світах таємних

Не ллє вже сяйва й не живе,

Та промінь ще в проміннях темних

До нас з країв ясних, надземних

Ясною хвилею пливе.

 

І довго, довго литись буде

На землю промінь золотий,-

І скільки снів він кине в люде,

І скільки струн він в душах збуде...

І ляже сам, як шлях святий.

 

1913

 

«Вона як тінь... як мармур біла…»

 

 

Вона як тінь... як мармур біла.

В ній ледве ллється біла кров,-

Червону кров взяла любов,

Взяла і випила із тіла -

Вона іде, як привид, біла.

 

Цвіте троянда, червоніє!

Вона до неї підійшла,

Себе за віщось прокляла

І знов іде, і знов біліє,

Та ще троянда червоніє.

 

Весна і ніч... і хтось шаліє,

І хтось шепоче ніжно так

Вона стоїть, цвіте, як мак,-

Як мак, від ласки червоніє...

Троянда привидом біліє

 

04.1913

 

«Чом ті промені ясні…»

 

 

I

 

Чом ті промені ясні,

Що з очей твоїх лилися,

В дивні струни не сплелися,

Не вплелись в мої пісні?!

Я все ждав, здавалось, слів,-

Струн із променів не плів.

 

Все не вірив я очам...

А чому тепер так палко

Вірю їм, моя русалко,

Як нема вже сяйва там?

Чом тепер я слів не жду,

Тихо плачу і іду!..

 

 

II

 

В долини тихий сон летить

І срібну сутінь розстилає...

На горах жертвенник курить,

На горах жертвенник палає!

Ще хтось вартує, хтось не спить.

 

Так ми спимо солодким сном,

Душа зневірена дрімає,

А хтось над нами б՚є крилом,

За нас змагається орлом,

За нас живе і умирає.

 

«На нивах зелених, в долинах, на луках…»

 

 

На нивах зелених, в долинах, на луках

Побожно зривали ми рідні квітки

І в тузі солодкій, і в радісних муках

На свято велике сплітали вінки.

 

І йшло нас на свято багато-багато,

І скільки несли ми квіток і пісень...

І як же не йти нам? Це наше вже свято,

Це наше вже сонце, це наш уже день!

 

І так ми шуміли, як гірські потоки,

І так ми шуміли, як гірські ліси...

А діти цвіли, як квітки синьоокі,

Як кобзи, дзвеніли у їх голоси.

 

І ось ми підходим з квітками, з вінками,-

Із жаху... неначе стаєм неживі.

Зачинена брама, стоять біля брами,

Вартують, чекають на нас вартові.

 

І тиша настала. Широка, як море,

Глибока, як туга, холодна, як жах...