Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

style="">І погасне чуттє,

Як з великих доріг

Любві, бою за всіх

На вузькі та круті

Ти зійдеш манівці,

 

Зсушить серце жура,

Сколять ноги терни,-

О, тоді май життя

Вдячно ти спом'яни!

 

О, тоді ясні сни

Оживлять твою путь…

Юних днів, днів весни

Не забудь, не забудь!

 

10 іюня 1882

 

VIII
«Лице небесне прояснилось…»

 

 

Лице небесне прояснилось

І блиском розкоші займилось,

Надії рум’янцем паліє -

Мені в тюрмі аж серце мліє.

 

Нараз в безмірному просторі,

Мов парус на далекім морі,

Маленька хмарка виринає

І звільна, стиха надпливає.

 

Щось в ній мутиться і трепече,

Немов у серце молодече

Ввірветься думка сумовита,

Тривоги хмаркою вповита.

 

Та промінь сонця гнеть зцілує

З лиця небес хмаринку тую,

Лиш на рісницях золотистих

Дві-три краплиночки зависли.

 

О небо, кришталеве море,

Що защеміло в серці твоїм

В тій хвилі? Чи землі дрібної

Велике, непроглядне горе?..

 

29 марта 1880

 

IX
«Ще щебече у садочку соловій…»

 

 

Ще щебече у садочку соловій

Пісню любую весноньці молодій,

Ще щебече, як віддавна щебетав,

Своїм співом весну красную вітав.

 

Та не так тепер в садочку, як було:

Вечір в маю, співом все село гуло́,

По вулиці дівчатонька, наче рій,

На вишеньці висвистує соловій.

 

Не так нині, як бувало! Півсмерком

Не йдуть селом дівчатонька ходірком,

Не виводять співаночок на весь двір

Соловієві на вишенці всупір.

 

Ось з роботи перемучені спішать,

Руки й ноги, мов відрубані, болять,

Не до жартів їм, сердешним, та пісень,

Лиш спочити б, наробившися весь день!

 

Важко якось соловію щебетать,

Важко весну, хоч як красну, зустрічать,

Голосить природи радість на весь мір,

Наче людському нещастю на докір.

 

А ще жаль йому й супірниць, що їх спів

По селу враз з його свистом гомонів.

Що то жде їх?.. Шлюб з нелюбом, рій дітий

Та в'їдливая свекруха й муж лихий.

 

1881

X
«Весно, ох, довго ж на тебе чекати!..»

 

 

Весно, ох, довго ж на тебе чекати!

Весно, голубко, чому ж ти не йдеш?

Чом замість себе до вбогої хати

Голод і холод, руїну і страти

В гості ти шлеш?

 

Бач, уже май зачиняєсь! О маю,

Чом же мерцем ти приходиш на світ?

Пусто і мертво по полю, по гаю,

Лиш олов'янії хмари вкривають

Весь небозвід.

 

Стогін іде по селищах убогих,

Діти гуртами на задавку мруть,

Сіна нема й стебельця в оборогах,

Гине худібка, по долах розлогих

Води ревуть.

 

«Згинем,- люд шепче.- Там горе не са́ме

Звикло ходить. Або пошесть прийде,

Або - не дай боже - Польща настане».

От як сей рік зустрічають селяни,

Весно, тебе.

 

1881

 

XI
«Рад би я, весно, в весельшії нути…»

 

 

Рад би я, весно, в весельшії нути

Радісним співом вітати тебе,

В твоїй красі ненаглядній втонути,

Злятись з тобою, забути себе.

 

Рад би я яструбом плавать в блакиті,

Травкою ніжною п’ятись з землі,

Хвилею бурхать о скали розбиті,

Мушкою гратись в вечірнім теплі,

 

Вмерти, з життя розплистися на волю.

В рідній землиці спочити від сліз,

Щоб не чуть в серці пекучого болю,

Людської муки не бачити скрізь!

 

1881

 

XII
«Ой, що то в полі за димове?..»

 

 

Ой, що то в полі за димове?

Чи то вірли крильцями б'ються?

Ні, то Доля грядки копле,

Красу садить, розум сіє,

Примовляє, приспівує:

«Сходи, красо, до схід сонця,

Ти, розуме,- спозаранку!

Рости, красо, до пояса,

Ти, розуме, вище мене!

Іди, красо, поміж люди,

Ти, розуме, громадами!

 

Не дайсь, красо, тому взяти,

Хто ти хоче світ зв'язати;

Не дайсь, красо, тому в руки,

Хто тя хоче в пута вкути!

А як впадеш у неволю,

То розплинься слізоньками,

То засохни без розплоду!

 

Ти, розуме-бистроуме,

Порви пута віковії,

Що скували думку людську!

Двигни з пітьми люд робучий,

Двигни з пітьми - та до мене!

Розхитай в нім ясні думи,

Розрости бажання волі,

Виплекай братерську згоду,

Поєднай велику силу,

Щоби разом, дружно стала,

Щастя, волі добувала!»

 

23 іюня 1880

XIII
«Веснянії пісні…»

 

 

Веснянії пісні,

Веснянії сни,

Чом так безутішні,

Безвідрадні ви?

 

Чи для вас немає

Зелені в лісах,

Чи для вас не сяє

Сонце в небесах?

 

Чи для вас весела

Квітка не цвіте,

Що лиш вбогі села,

Людський біль здрите?

 

Ох, живі діброви,

Ясний сонця світ,

Лиш життя, любови

В людських душах ніт!

 

Втішно птиця лине,

Гамір, співи, крик…

Тільки бідний гине

З голоду мужик.

 

Квіти серед поля

Долом і горов -

Тільки тьма й неволя

П'є народну кров.

 

Краще б то для моди

Заспівати, бач,

Про красу природи,

Ніж про людський плач.

 

Але не для моди

Се співаю я,

То й сумна виходить

Пісенька моя.

 

1882

 

XIV
«Думи, діти мої…»