Читати книгу - "Із літ моєї молодості, Франко І. Я."

Бувай здоров! Немного хвиль

Мине, ти щезнеш із очей,

В даль паровіз помчить моє те тіло;

Та серце тут лишаю я,

І плистиме сльоза моя

За щастям, що колись тут пролетіло.

Бувай здоров! Вже час минув.

Я там в далеку чужину

Жену, над хвилями Дунаю

Колись усяду й сліз ручай

Проллю з очей в срібний Дунай,

Коли тебе згадаю.

Хоч і пізнав би я всі мови

І ангелів, і всіх людий,

А якби я не мав любови,

Був би, як кимвал той твердий,

Був би, як мідь гучна й пуста,

Й мертві були б мої уста.

Хоть міг би я пророкувати,

Знав тайники подій усіх

І віру міг могутню мати,

Що й гори порушати б міг,

А в серці б я любві не мав,

Нічим би був, нічого б не здолав.

І хоч би все добро своє

Віддав я бідним без принуки,

Хоч би і тіло та життє

Віддав на смерть, на тяжкі муки,

А в серці би любві не мав,

Нічим би був, нічого б не здолав.

Любов-бо довготерпелива,

Ласкава, й смирна, й знає честь,

Независна, не пакіслива,-

Любов за нас пішла на хрест.

Негорда, честі не бажає,

Терпить, відплати не шукає.

Гнів їй далекий і все зле,

Неправда й раз її не тішить,

Лиш правда потішає все;

Все зносить, кождому все лишить,

Все вірить, все надію має,

І все, і все перетриває.

Любов ніколи не загине!

Хоч всі пророцтва заніміють,

Хоч людська мова в безвість злине,

Всю мудрість в пил вітри розвіють,

Вона жиє, все оживляє,

Вона все-все перетриває.

Коли ти в світ слав рід людський,

Життя людей зробив борбою,

Свою ти божеськість їм дав -

Дух, творчу силу із любвою.

Людськеє серце гріх сплямив

І роз’єднав людей з тобою,

І помрачилась в їх серцях

Та творчість духу із любвою.

Та встало світло по тьмі ночі,

Ти поєднав людей з собою,

Нове життя у світ живий влила

Знов творчість духу із любвою.

Дух наш із твого духу родом

І вічно зв’язаний з тобою,

А вічнії огнива ті -

Лиш творчість духу із любвою.

Князь Данило, світ Романович

По кімнаті походжав:

Князь Данило, світ Романович

Важку думу розважав.

Прийшли вісті в Галич до двора

Про нову гризню-змію,

Що збирається на нього знов

У підгірському краю.

Йому пише Лан Данилович,

Вірний боярин його;

«Вставай, княже, і часу не трать,

Здави зло, щоб не зросло.

Се Митуса із села в село

Ходить, словом люд манить;

Його гнів то іскра - де лише

Впаде, там огонь горить.

Поспішай же в наші сторони,

Поки ще пожежа не горить,

Не бери ти війська сильного -

Сила лютість роз’ярить».

Ой не довго світ Романович

Думу думав - зве бояр

І з трьома в підгірський край спішить,

Бунту щоб гасить пожар.

А в дорозі Лан Данилович

Їм назустріч ось спішить:

«Їдьмо, княже, в замок Слободу -

Там десь ворог наш сидить».

Шумно-тлумно в замку Слободі.

Тут з усеї сторони

Назбігалось люду простого

І бояр, і старшини.

Всі киплять гнівом-ненавистю

На Данила, на князя,

Всім гаряча в жилах кров кипить

І Митусині слова.

А Митуса старшину зазвав

На нараду до кімнат:

Там Митуса з ними міркував,

Як війну розпочинать.

«Трудна справа і тяжка борба,-

Рік Митуса до бояр,-

Як не з нами Лан Данилович,

Витязь і Литви й Татар».

Аж нараз слуга в кімнату йде

І Митусі лист дає,

А співак, читаючи письмо,

Ярий, то блідий стає.

Він скінчив і сплеснув в руки враз.

«Радуйтесь! - рік до старшин.-

З нами в спілці Лан Данилович,

Перший краю сього син».

І читали старшини письмо,

Й радість в кождого з лиця

Заясніла, як у мандрівця,

Що доходить до кінця.

Як було їх десять, так усі

Із кімнати враз спішать,

І сідають на буй-комоні

К Яру Вовчому летять.

І чого ж вони погнали там?

Лан Данилович їх зве.

На кого ж вони лишили й як

Замок і житло своє?

Чом так прикро, сумно стало їм

Серед поля і ланів?

Та й Митуса чом не тішиться,

Лиш мовчить, мов занімів?

В Вовчім Яру, коло джерела,

Лан Данилович сидить;

В Вовчім Яру, по гущавинах,

Що так листям шелестить?

Чи се вітер теплий, весняний,

Чи звір лісовий, чи птах?

Чом сидить так Лан Данилович,

Мов його проймає страх?

Шелест чує, та не слухає,

Яру темного не зрить:

Його око в чисте джерело,

В небо синєє глядить.

Його думи у минулеє

Та прожитеє летять,

Молодості бої й радості

У душі його стоять.

І він бачить: над тим джерелом,

Де сидить він німо знов,

Лежить лицар гарний, молодий.

З