Читати книгу - "Принц і злидар, Марк Твен"

поясом стримів кинджал. На ногах були гарненькі черевички з червоними підборами, на голові гожа малинова шапочка з перами, пришпиленими великою блискучою шпилькою. Хлопчика оточували блискучі кавалери - певно, його слуги. О, це був принц, справжній, живий принц - тут не могло бути й тіні сумніву! Нарешті жагуча мрія хлопчика-жебрака здійснилася!

Широко розкривши повні захвату й подиву очі, Том ледве зводив дух від хвилювання. Забувши все на світі, він у ту мить жадав тільки одного - близенько підійти до принца і досхочу на нього надивитися. Не тямлячи, що робить, він жадібно припав обличчям до грат. У ту ж хвилину один з солдатів грубо схопив його і відкинув у юрбу сільських роззяв та лондонських гуляк.

- Знай своє місце, старченя! - крикнув він.

Юрба глузливо зареготала, але в ту мить до брами підбіг юний принц. Обличчя в нього палало, в очах горів величний гнів.

- Як смієш ти так кривдити бідного хлопця? - гукнув він.- Як смієш ти поводитися так, хоч би з найбіднішим підданим мого батька-короля? Відчини браму і впусти його!

Солдати віддали честь алебардами, відчинили браму і знов віддали честь, коли маленький син злиднів у розмаяному лахмітті і син безмежних розкошів потиснули один одному руку.

Едуард Тюдор сказав:

- Ти, здається, голодний і стомлений. Тебе скривдили, ходім зі мною.

Душ шість придворних слуг кинулись до Тома, мабуть, щоб не пустити його в палац. Але принц владним рухом руки відсторонив їх, і вони закам՚яніли на місці, наче статуї. Едуард привів Тома в багато прибрану світлицю, яку назвав своїм кабінетом. З його наказу Томові подали чудові страви, про які той знав тільки з книжок. Принц відіслав слуг, а сам підсів до Тома і, поки той їв, повів з ним розмову.

- Як тебе звуть? - спитав він.

- Том Кенті, сер.

- Чудне ім՚я. А де ти живеш?

- У місті, сер. У Смітному дворі, за Тельбуховим провулком.

- Смітний двір! Теж дивна назва. А в тебе є батьки?

- Є, сер. Батько й мати та ще бабуся, тільки б краще її не було - прости мене господи - і близнята-сестри, Нен і Бет.

- Мабуть, твоя бабуся не дуже ласкава до тебе?

- Вона ні до кого не ласкава, насмілюся доповісти вашій милості. У неї люте серце, і вона робить всім тільки зло.

- Вона кривдить тебе?

- Коли спить або - даруйте на слові - переп՚ється, то не займає. А як в голові у неї трохи проясниться, то дуже б՚є.

Очі маленького принца блиснули гнівом.

- Як! Вона б՚є тебе?

- Б՚є, сер, пробачте.

- Б՚є! Такого маленького та кволого! Слухай: перш ніж настане ніч, вона сидітиме в Тауері. Король, мій батько…

- Ви забуваєте, сер, що вона простого роду. Адже ж Тауер тільки для знатних.

- Твоя правда. Я й не подумав про це. Ну, нічого, якось знайду на неї кару. А батько добрий до тебе?

- Не більше, як бабуся, сер.

- Батьки, мабуть, усі однакові. У мого теж не ангельський характер. Рука в нього важка, але мене він жалує. Зате на лайку він, сказати правду, не скупиться. А як поводиться з тобою мати?

- Вона добра, сер, і ніколи не кривдить і не б՚є. Нен і Бет теж хороші.

- А скільки їм років?

- П՚ятнадцять, сер.

- Леді Елізабет, моїй сестрі, чотирнадцять років, а кузині, леді Джен Грей, стільки ж, як мені. Вони ласкаві та гарненькі. А от друга сестра моя, леді Мері, та завжди похмура… Слухай, твої сестри забороняють своїм прислужницям усміхатися, щоб не вводили вони в гріх свою душу?

- Мої сестри, сер? Та хіба ви думаєте, що в них є прислужниці?

Юний принц з хвилину дивився серйозно на маленького злидаря, а потім сказав:

- А чому б ні? Хто ж помагає їм роздягатися ввечері? Хто одягає їх вранці?

- Ніхто, сер. Ви хочете, щоб вони знімали на ніч свої плаття і спали голі, як звірі?

- Та хіба в них тільки по одному платтю?

- А навіщо їм більше, ваша милость? У них же не по два тіла.

- Яка чудна й цікава думка! Вибач, я й не думав насміхатися. У твоїх милих сестер буде вдосталь і нарядів і слуг. Мій скарбник за це подбає. Ні, не дякуй мені, це пусте. А ти добре говориш: гарно й складно. Ти вчився?

- Я й сам не знаю, сер. Один добрий пастор трохи навчав мене по своїх книжках.

- А по-латині знаєш?

- Поганенько, сер.

- Ти вчи латинь. Це важко тільки спочатку. Грецька куди трудніша. Але, здається, жодна мова неважка для леді Елізабет і для моєї кузини. От якби ти їх послухав! Але розкажи мені що-небудь про Смітний двір. Тобі там весело живеться?

- Та нічого, сер, тільки коли я не голодний. У нас там по дворах показують Панча й Джуді5 та ще мавп - такі смішні звірята! А як чудово вбрані! Бувають ще вистави, де артисти кричать і б՚ються, аж поки не повбивають одне одного на смерть. От де цікаво! І коштує якийсь фартінг,6 тільки роздобути фартінг не так уже легко, ваша милость.

- Розказуй далі.

- Іноді хлопці з Смітного двору б՚ються на палицях.

У принца блиснули очі.

- Слово честі, це й мені б сподобалося,- сказав він.- Ну, а ще?

- Потім ми бігаємо наввипередки.

- Це й мені до душі. Розказуй далі.

- Улітку, сер, ми бродимо й плаваємо в канавах та в річці, жартома занурюємо одне одного у воду, бризкаємося, пірнаємо, перекидаємося.

- Ах, я віддав би королівство свого батька, щоб хоч раз так повеселитися. Ну, розкажи ще що-небудь.

- Ми танцюємо й співаємо на гулянках у Чіпсайді, граємося в піску і обсипаємо одне одного. А то ще ліпимо пиріжки з грязі - краще від грязі нема нічого в світі! Ми просто качаємось у грязі, вибачте, ваша милость.

- Мовчи, мовчи.