Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
мене, і не для себе. Роки — не ціна батирові. Розум і сила, мужність — ось
його ціна. Давай спати. Досить.
— Гаразд, ти правий. Це порожні балачки, нумо спати!
«Ні, з таким не добалакаєшся ні до чого. Дикий хлопець, упертий і
зарозумілий. У полон-бо ж таки потрапив, а втекти йому я допоміг, і що б із
ним далі було — невідомо ще. Як і зі мною, врешті. Але тут, у степу, він
орієнтується краще, ось і командує, ніби старший, поважніший».
Данило відчував, що і в Айдарові щодо нього крилося таке ж
роздратування, як і в нього, Данила, на Айдара. Розмовляли вони, ніби
добре розуміючи один одного, але не чули нічого поза словами. Ще й у
в'язниці.
Коли кинули йому Айдара у темницю в товариші, Данило по-чав було
заговорювати з новим в'язнем, але наткнувся на глуху стіну замкнутості і
ворожнечі, навіть злості, що в.свою чергу виїли кало досаду і роздратування
у Данила. Лише коли вже склалося
так, що виходу не було і втікати сам він не міг, він знову звернувся до
кипчака. Той одразу ж зреагував на слово «втеча», і вони швидко
домовились. Все ж недовіра між ними була сильнішою, ніж навіть спільні
дії і спільна небезпека, яку вони переборювали ось вже протягом третьої
доби, не рахуючи тих днів, що Айдар сидів разом із Данилом у зіндані.
Недовіра, однак, була не до сил товариша, не до спроможності зрадити чи
підвести, ні, то було щось інше й більше, то була невіра в цього чоловіка, бо
він ось такий.
Який, спитав себе якось Данило. Такий, що чимось одразу ж приваблює, але те, чим він приваблює, що, може, викликало б приязнь за будь-яких
мирних умов, нині, в умовах в'язниці і потім втечі, викликав недовіру. Ті
риси, що могли б викликати симпатію, видавалися слабкістю, саме через
них росло глухе заперечення, бо вчувалося в іншому за позірним героїзмом і
відвагою ще й таке, що в умовах війни навряд чи могло б бути силою. Те не
для війни, не для цих умов. Тут він, мабуть, не потягне. Бо ось такий.
Вони лежали у видолинку, настеливши трави під себе, обидва
скрутившись в калачі, ледь торкаючись спинами один одного, і цей доторк, який був необхідний, бо поночі було зимно, викликав у обох ще більший
супротив і роздратування.
Борода у Данила кілька днів вже не голена, волосся темно-русяве, кучеряве, темні вуса, блакитно-зелені очі, засмагле обличчя. Шаровари і
сорочка невиразного сірого кольору, босі ноги з підошвами, що давно стали
як у чоботях, все ж поколоті до крові колючками, клунок з харчами і
кинджал у руці, який він знову поклав поруч, вмощуючись спати.
Його товариш був у всьому протилежний. Худорлявий, тонкий, як
лозина, особливо у порівнянні з Данилом, густе, цупке, як кінська грива, чорне волосся, швидше, правда, темно-коричневе, ніж просто чорне, ледь
пробиті вусики над припухлими, ще трохи дитячими губами і очі кочовика-
степовика, лише ніби трохи довші, ніж звичайно у його народу, вії і ширший
розріз очей, темних і блискучих.. Шаровари на ньому були зелені, а сорочка, можна було здогадатись, колись жовта, ноги ж збиті в кров значно гірше, ніж у Данила, бо ще не звикли до босоніжжя в степу.
Айдар знав на цих теренах передовсім коня, а не пішохіддя. Але мовчав у
дорозі, не зронивши ні слова, хоч Данило чекав від щеняти якогось
нарікання чи зойків. На щастя, обійшлось.
Вони не засинали обоє ще мить, в доторкові спин вчуваючи
неодмінність їхньої на певен час спільної долі і намагаючись кожен в собі
змиритись із товаришем, якого послав йому Бог, задавши роздратування і
неприязнь, бо ж тут аж ніяк не місце для настроїв і симпатій чи антипатій, і
плекання в собі ворожості чи роздратування щодо іншого може скінчитися
тим, що через це загинуть обоє. І тому це глушилося і йшло десь далеко на
дно, мішалося з іншими почуттями, перепліталося із спогадами, з
ностальгією, із тривогою, в якій вони зараз жили, і з простою, банальною, найпростішою проблемою — вижити, не вмерти з голоду, зі спеки, не бути
ні інтими рукою ворога, не впасти, захворівши, бо кожен необачний крок
зараз, кожна зупинка може означати смерть.
Невідомо, чи вдалося їм обманути насправді ташкентську варту, чи
аскери Юнус-хана не чигають і далі за ними по степу, а зброї н них — лише
по ножу на кожного. Тільки тікати, бігти геть, подалі під Ташкента, там...
Війнув вітерець, різкий запах полину і сухої землі приніс він з собою, і
враз Данило відчув полегкість. Враз осягнув: за стільки років уперше він на
волі, він на справжній волі, він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук», після закриття браузера.