Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
сміх, що линув вже невідомо звідки, шматував тіло і душу Данилові, і він
схопився за ножа і кинувся в ніч просто на отой сміх, на біду, на лихо, на свої
тридцять років бід і поневірянь, на всі втрати, на ніщо, на вкрадену батьківщину, на розтоптані мрії, на безвість, на смерть...
Відчутно похолодало, заходило вже під ранок, зорі порідшали на небі, і біль, який відчував зараз Данило усередині, побільшувало усвідомлення втрати
останнього тепла на світі в ту мить, коли несила стало терпіти і він зважився на
безглуздий, відчайдушний стрибок з ножем проти жахливого владарського, шайтанського сміху.
Холод, гострий холод степової ночі під ранок обпікав його тіло, забирав останнє
тепло. Данило схопивсь на ноги з ножем в руках, готовий вже закінчити життя будь-
що-будь, але враз відчув, як щось схопило його за ліву руку, не даючи йому виконати
той свій останній стрибок, щось схопило його, притягло додолу, і він не стрибнув, а
лише підвівся трохи навколішках, скоряючись тій руці, що тримала його, скоряючись, як зв'язкові із життям, яке хотів було стратити.
— Ти що? — На Данила дивились блискучі чорні очі з довгим
розрізом. Проти ночі він більше не вирізняв нічого. - Ти що, з
глузду з'їхав, оросуте? Що з тобою?
Лиш зараз Данило прокинувся насправді, тіло його обм'якло і обважніло, руки
несило опустились, й страшна втома прокотилась по ньому, втома і якась суміш й
полегшення. Це сон. Все це було, але зараз це сон. Наснилося.
Одразу ж відчув вимученість тіла, ті численні версти, які вони подолали за цих
два дні, нестачу води і їжі, непевність у майбутньому, задавнене чигання смерті
довкола й оці блискучі чужі очі. . Данило розсердився: хто зна, чи не ворожий
голос супутника, якого доля накинула йому, бо вже сам Данило, ніколи, мабуть, такого не вибрав би.
— Ка-ка-ка, — почув він знову і здригнувся, бо то було зі сну, цей голос, цей
сміх...
— То лисиця, оросуте, — стримано мовив Айдар, так, його звали Айдар, —
що робити, мали знайомитись, мусили якийсь час бути разом, мусили. Так
сталося.
Данило зітхнув і опустився долі, збагнувши, що холод він відчув, коли схопився, одриваючись од теплого тіла кипчака, поряд з яким спав, що примара сміху, яка
змусила його кинутися на ніщо лише з ножем, — то був крик степової лисиці, і що
все ще в них зараз попереду.
Хоч те все — сповнене смертельної небезпеки і мало сподівання, щоби їм
пощастило. А позаду — лише біда і також смертельна небезпека, і виходу нема
жодного іншого, аніж посуватися вперед разом із цим худим, хоч і жилистим і, здається, витривалим юним кипчацьким воїном, якого доля кинула йому в
товариші. І треба знаходити з ним спільну мову, треба миритись, попри
роздратування і власний лихий гумор. Бо так треба. Якщо хочеш спробувати ще
раз вижити.
— Ти стривожений, як жінка, — дещо презирливо мовив кип
чак, — а слід спати, бо нам треба сил, лише дві години минуло
нідтоді, як ми заснули...
Він подивився на небо.
— Світатиме ще через три години. Ген де ще Урчер, а де «Сім
розбійників»!
— Що-о? — здивувався Данило, вже трохи отямившись від свого
маревного сну. — Які розбійники?
— Та ось,, бачиш зірки, оросуте?
— Ну, бачу. А-а... То ви Воза називаєте «Сімома розбійниками»! Так-так, ну, а Уркер де? Так-так. А правду говориш, ще глупа піч. Тільки то не
жіноче в мене, малий ти ще, Айдаре, і мабуть ще мало бачив, аби знати, чому дорослий чоловік може скочити вночі іі сну з криком на ноги.
Данило й собі обвів поглядом понічне небо, чорно-синє, на якому
виразно проступали і, здавалося, зовсім низько висіли над землею зорі.
— Слухай, малий! А ось то у нас називається Чумацький Шлях. Ніби ото
ним їздять мої земляки у Крим по сіль, і називають їх чумаками...
— То пташиний шлях. Бо у тому напрямку летять птахи на зи-мівки у
теплі краї. Давай спати!
— Полетіти б отим шляхом, як птахові, отак знятися й полетіти...
— І куди ж ти долетиш, оросуте? Ти ж і шляху не знаєш, і зірок іге
бачиш, і степу не чуєш, он лисиці злякався...
— Але ти ж і нахабний, хлопче! Тобі хоч скільки років?
— Вісімнадцять. Я просто кажу, що бачу. І що знаю.
— Так, так, у вісімнадцять, мабуть, так би казав і я. Тільки мені нже ось
двадцять дев'ять, і я бачив життя на одинадцять років більше, ніж ти, і країв, і
людей різних... Е-ет, та що казати, що з тобою говорити, коли ти не чуєш і
не хочеш чути і не можеш...
— Ти себе сам не чуєш, оросуте.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук», після закриття браузера.