Читати книгу - "Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб"

— А це ви навіщо? — цікавиться Тетянка.

— Надумалася в гості поїхати. Аж у Москву, до Світланки своєї. Вона там агрономом.

— Агрономом? — перепитує Тетянка. — Хіба ж у Москві поле є, таке, як у нас за селом!

— Може, й нема такого поля, але й там агрономи потрібні. Світланка моя квіти розводить. Люду в Москві — море! А квіти і старе, й мале любить. Оце ж я всякого насіння назбирала у себе коло хати — і чорнобривців, і нагідок, і красольки — повезу Світланці.

— То скажете їй, що я вже і читати, й писати вмію. До школи скоро піду.

— Неодмінно про все розповім: яка наша Тетянка розумниця, яка господарочка!

Дівчинка аж зашарілася від похвали. Але пора й далі бігти: он сонечко у вікно заглядає, її кличе.

Та невдовзі захекана Тетянка знову стає на порозі тітчиної хати.

— Ось, візьміть, — простягає щось у жменьці. — Такі гарні мальви у нас були цього літа. Я сама їх поливала. Це насіннячко. Віддасте Світланці. Не забудете?

Тітка Горпина цілує Тетянку:

— Скажу їй — нехай на найвиднішому місці посіє. Щоб усі бачили твої мальви, Тетянко, щоб усі їм раділи.

Тато збирався на ніч рибалити. Лаштував вудки, спінінги. Тарасик усе коло нього крутився і нарешті зважився:

— Візьми й мене, тату. Мені ж он дідусь вудочку змайстрував. Вудлище з горішини, волосінь — як павутинка, а гачок — золотий.

— Еге, така вудочка сама рибу ловитиме. Тоді доведеться взяти тебе, — ніби погоджувався тато.

А мама відмовляла:

— Що ти вигадуєш, Петре? Не виспиться дитина, та й ночі зараз прохолодні.

Але тато сказав:

— Риба рибою, та нехай хоч раз побачить хлопець, як сонце сходить…

Понад Десною, немов гриби, стоги недавно скошеного духмяного сіна. В одному з них вимостили кубельце. Там було затишно, тепло.

— Передрімаємо, а на зорі почнемо рибалити. Тоді якраз кльов найкращий, — пояснив тато.

Коли Тарасик прокинувся, тата біля нього не було. Вибрався з кубельця і побіг по густій росі до Десни. Хотів покликати тата, але тут побачив, як із-за річки сходить сонце. Ні, не сходить, а ніби випливає на човні. Велике, рожеве, у деснянських хвилях скупане. Золотими весельцями вимахує і до Тарасика усміхається.

Тарасик зрадів і загукав на всю Десну:

— Доброго ранку, сонечко!

Хіба вгадаєш, якого коника Десна раптом викине. Торік ось там була піщана коса, по якій бродили цибаті лелеки, де сиділи на висипах чайки. Була коса — і не стало.

— Десна, — каже дідусь, — забрала.

А тут берег був пологий. Тут дітлахи колобками скочувалися в річку, галасували, хлюпалися, аж до неба бризки летіли.

Цієї весни вода підмила берег. І стала круча. Тепер купатися бігай аж до порома. Хоч хлоп'ятам це за виграшки. А ось тіткам не з руки туди тазики з білизною носити.

Дідусь Матвій ніби вгадав Тарасикові думки. Поклав на траву вудочки, витяг з торбини заступця. Відчепив з ланцюжка, що на поясі, ножа мисливського, простягнув онукові:

— Скоч он у той лознячок, наріж лози рівненької.

Коли Тарасик приніс оберемок лози, дідусь уже кінчав копати в кручі сходинки.

— Як робити, то по-хазяйськи, — примовляв дідусь. Він підрівняв сходинки, а потім назастругував кілочків, позабивав у землю. — А тепер тинки заплетемо.

І вони обплели лозою усі п'ять сходинок.

— Отак міцно буде, надійно, — казав дідусь. — Та чи не прогавили ми кльов?

І вони взяли вудочки й хутенько пішли до Стариці, де завжди добре ловиться риба.

Дідусь Матвій городить новий паркан, а Тарасик йому дощечки подає.

Паркан невисокий, не вищий за Тарасика, а щілини такі, що кулак можна просунути.

— Он у дядька Гаврила — ото парканище! — каже Тарасик. — Ми із Славком якось хотіли вилізти на нього, так я Славкові на спину став, а до вершечка не дотягнувся. Дядько Гаврило побачив та як закричить: — Ану геть звідсіля, а то кропивою нажалю!

— Парканище, кажеш? — перепитує дідусь. — Гаврило і до неба паркан спорудив би, та дощок таких немає. А в нас нехай буде парканчик. Хіба оці квіти біля хати, оці яблуні в садку тільки для нас цвітуть? Нехай і люди дивляться. Правильно я кажу, внучку?

Тарасик киває головою. Звісно, правильно.

Недавно розквітла у них біля хати півонія. І така ж гарна, ніби сонце невеличке! То Тарасик одразу помчав до Славка. Бо схотілося йому, щоб і дружок диво-квіткою помилувався.

Дідусь ще й ромбики посередині парканчика прибиває, щоб красивіше було.

— А якою фарбою горожу пофарбуємо? — радиться з онуком.

— Голубою! — не задумуючись, каже Тарасик.

— Гаразд, — погоджується дідусь. — Ось сходжу до крамниці й куплю голубої. Небесний колір для ока радісний.

— У колону по одному шикуйсь! — командує Тарасик. І гуси одне за одним виходять з подвір'я на стежку, що веде до ставка.

— Підтягнись! Підібрати ногу! Раз-два! Раз-два! — лунає над городами дзвінкий Тарасиків голос.

І гуси справді лопотять у ногу. Ось тільки молодий гусак Гагака збивається, бо все норовить то пасльонину по дорозі скубнути, то за якимсь жучком поженеться.

— Рядовий Гагака! Вийти зі строю! — гнівається Тарасик.

Гусак збочує зі стежки, косує червоним оком на хлопчину.

— Чому порушуєш дисципліну? Роби, як я! — І босоногий Тарасик відбиває крок по споришу.

Гуси виходять на берег ставка.

— Струнко! За порядком номерів розподілись! — лунає команда.

Гуси випинають груди, вигинають шиї.