Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

зміркував — не можна не послухатися німецького офіцера — і несміливо підійшов до вікна. Офіцер, прижмурившись, подивився на нього, добродушно похитав головою: «Не треба пустувати», а потім раптом недбало кинув йому велику плитку шоколаду. Миколка спробував відмовитись, але офіцер нахмурився і зачинив вікно.

Миколка прожогом кинувся додому і з хвилюванням почав чекати повернення матері. Вона пішла до міської управи влаштовуватися на роботу…

Хлопчик поглядав на плитку, яка блищала на комоді срібною обгорткою. Ні, не міг же він відмовитися! І так офіцер розсердився…

Адже він, Миколка, відповідає за сім'ю, він повинен бути обережним і обачливим.

А потім сталося те, чого Миколка ніяк не міг зрозуміти. Офіцер почав досить часто заходити до них. Він був веселий і завжди частував Миколку солодощами. Перед тим, як офіцер мав прийти, мати казала Миколці, щоб він сидів у кімнаті і нікуди не виходив. Офіцера звали Карл Вернер. Він трохи вмів говорити по-російськи.

Його мова являла собою чудернацьку суміш німецьких і російських слів. Російські слова він перекручував на свій лад — замість «робити» казав «робитен», курча називав «курки».

Коли Вернер прийшов до них уперше, несучи під пахвою великий згорток з пригощанням, Миколка з цікавістю розглядав його з-за спини матері, яка ніяково і привітно запрошувала гостя зняти шинель і сідати до столу.

Вернер старанно витер ноги об мішок, кинутий біля порога, зняв шинель і, чемно вклонившись матері, сів на те місце, де завжди сидів батько.

Того першого вечора Вернер був уважним і ввічливим. Він привітно частував Миколку, і той їв цукерки, розмовляв мало і зрідка скоса поглядав на матір — вона була одягнута у блискучу шовкову сукню, пошиту до Нового року. Довге світле волосся завитками лежало на її плечах, і вона здавалася молодшою, ніж завжди. Мати пила вино і багато сміялася…

Поступово в Миколчине серце закрадалося почуття болісної тривоги. Чому цей німець сидить на батьковому місці? Чому до його приходу мати так гарно одяглася? Чому вона п'є вино і сміється? Чому вона весь час дивиться на німця? Хлопчик мимоволі глянув на стіну, туди, де завжди у світлій рамці висів портрет батька. І раптом він побачив темний квадрат шпалери й зігнутий цвях — рамка з портретом зникла.

Це було останньою краплею. Він пройнявся такою люттю і до матері, і до гостя, що не міг оволодіти собою, сльози хлинули йому з очей, він вискочив і метнувся в сіни.

— Миколко! — гукнула йому навздогін мати.

Він грюкнув дверима і швидко забрався у спустошений голубник. Усе тут нагадувало про недавнє життя: у дротяній решітці стирчали маленькі пухнасті пір'їнки, а в кутку стояла іржава бляшанка, наполовину наповнена водою, гостро пахло голубами, і здавалося, ще й досі чути їхню тиху воркітню.

Миколка забився в куток, під жердинку, зіщулився. Внизу стукнули двері, мати стиха покликала:

— Миколко!.. Миколко!..

В його душі точилася боротьба. Щось складне і незрозуміле діялося навколо нього. Все перемішалося. Він гостро ненавидів матір… Був би батько! Як посмів цей німець сісти на його стілець! Як сміла мати зняти із стіни портрет! Ніколи вона не одягалася так при батькові. Тільки під Новий рік. А зараз одягла цю сукню для німця. І пила з ним вино, і сміялася… Ні, ні, треба тікати. Перебігти через фронт, знайти батька, все йому розповісти…

Мати не йшла в дім, стояла внизу, на ганку, і кликала сина. Знову стукнули двері; це з кімнати вийшов Вернер і теж почав його кликати.

— Миколко! Миколко! — кричав він низьким басом.

Миколка не озивався. У дворі вже було зовсім темно, і крізь решітку він бачив дві чорні постаті, що стояли на верхніх східцях ґанку. Вернер і мати про щось тихо говорили.

— Думмер кнабе [3] , — почув Миколка голос німця.

— Дурний, зовсім дурненький, — погодилася мати.

І ця згода, що встановилася між нею і Вернером, ще раз переконала Миколку, що вона зрадила і його, і батька, і всіх.

Миколка до болю вп'явся пальцями в решітку. Ось тільки вони підуть, він побіжить і кинеться в річку. Він помре, якщо мати могла так вчинити. Ні, спершу він уб'є Вернера. Влізе до нього у вікно і вдарить по голові сокирою.

Мати і Вернер ще поговорили про щось, потім зарипіли східці, Вернер спустився вниз і пішов по доріжці до воріт. Стукнула хвіртка, і все затихло.

Вперше в житті Миколка відчув себе самотнім і безпомічним. Він не знав, що йому робити… Мати все ще стояла нерухомо в темряві. Вона думала про щось своє і, здавалося, забула про те, що він тут, поруч.

В небі яскраво сяяв розсип зірок. З Дону дув теплий вітер. В такі вечори вони всією родиною ходили на високий крутий берег. Мати з батьком сідали на лавочці, а Миколка, примостившись у них біля ніг, слухав, як у траві стрекочуть пізні коники, і дивився на таємничу гладінь ріки.

Чи думав він коли-небудь, що може настати час такого горя, яке роз'єднає його з матір'ю, час, коли, сидячи в порожньому голубнику, він відчуватиме, що якась жорстока, нездоланна сила стала між ними!

Раптом мати зійшла по східцях. Її темний силует наблизився до голубника. Миколка затамував подих.

— Миколко, злізай! — сказала вона.

Він мовчав.

— Злізай, — повторила мати тим суворим, стриманим голосом, яким завжди говорила з ним, коли він бував у чомусь винний. — Зараз же виходь звідти! Чуєш?

— Не вийду! — хрипко відповів Миколка, притулившись обличчям до іржавої решітки.

Тоді мати з швидкістю, якої Миколка від неї не чекав, схопила драбину, приставила її ближче до центра голубника і спритно піднялася по ній. Коли її обличчя опинилося на рівні його очей, що блищали від напруження і образи, вона тихо промовила:

— Ти повинен вірити своїй матері, Миколко! Так