Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

— Ні, — суворо сказав Якушкін, — у мене, Клавдіє Федорівно, йому буде краще… Я один, та й заробітки в мене більші, ніж у вас… Буде мені внуком…

Клавдія Федорівна не захотіла поступитись:

— Іване Митричу, так не годиться — хлопчикові потрібна жіноча ласка. Я вже маю одного вихованця. Удвох їм буде легше… Та й батьків його я знала…

Якушкін раптом розсердився, випустив Миколчину руку і став поправляти ремінь фотоапарата, що муляв йому плече.

— Звідки ж вам двох утримувати! — крикнув він. — Зараз такий час, що ви й себе, мабуть, прогодувати не можете. Я теж знав його батька. Чудова була людина… Ходімо, Миколко!.. — Якушкін оглянувся і ахнув: Миколки не було.

— Він щойно тут стояв, — розгублено мовила Клавдія Федорівна.

І вони подалися в різні боки шукати хлопчика.

Всю цю страшну ніч після страти матері Миколка провів у самотині. Він лежав на неприбраному ліжку, в пальті, глибоко насунувши на лоб стару ушанку, і широко розкритими очима дивився в темряву, кудись у куток, де тьмяно виблискував кафель нетопленої печі. В кімнаті було холодно, і від цього хлопчик ще дошкульніше відчував самотність. Разом з матір'ю звідси пішло тепло, і дім перестав бути домом.

«Що тепер буде? Що робити?..» — думав Миколка. Скільки разів він бачив у кіно, як в останню мить у місто влітали червоні і рятували засуджених до смерті. Не встигнувши вибити їм з-під ніг лавку, кат падав, скошений влучною кулею, а решта ворогів розбігалися. Так, в кіно це бувало… А в житті…

Ще зовсім недавно в цій кімнаті були батько і мати. Батько працював у паровозному депо. Іноді він брав сина з собою. Там було дуже цікаво. Миколка особливо любив дивитися, як на великому колі повертаються паровози. Здоровенні, пахкаючи димом і парою, вони по черзі в'їжджали на поміст і, наче іграшкові, починали обертатися навколо власної осі.

Батько був високий, з вусами, завжди трохи похмурий. Сусідські хлопчики його побоювались. Іноді він виходив у двір, щоб подивитися, як діти ганяють голубів. Постоїть, постоїть, засуне в рот два пальці, завзято і пронизливо свисне. Сполохані голуби з шумом здіймалися в небо. Як не старався Миколка, але так по-молодецьки свистіти не міг… Батько ні слова не казав синові, коли той стрибав униз з даху сарая. Не помічав також багатьох інших його витівок. Мати була значно суворішою. Вона завжди все забороняла. «Олексо, — говорила вона батькові, — ти зробиш із сина справжнього бусурмана…» — «Всяке буває в житті, — відповідав той. — Може статися, залишиться Миколка один — то нехай нічого не боїться…» — «Дурниці вигадуєш!» — сердилась мати і йшла на кухню. Миколка слухав ці розмови і в душі погоджувався, що батько вигадує дурниці. Чого це раптом він може залишитися один? Всі сусіди кажуть, що в нього молоді батьки. Та й у магазині якось старий продавець зауважив матері: «Що ж це ви — собі шинку купили, а молодшому братикові цукерок купити не хочете». Мати посміхнулася, злегка почервоніла, струснула світлим волоссям і купила Миколці плитку шоколаду. «На й тобі, братику», — мовила вона весело. А Миколка повернувся до продавця і серйозно відповів: «А мама зовсім мені не сестра, а мама». Усі засміялися. «Ти навіщо мене видав?» — сміючись сказала мати.

Повертаючись увечері із школи, куди Миколка ходив у другу зміну, він знав, що батько в цей час вечеряє. Батько любив подовгу сидіти за столом, поклавши на скатерку великі руки, і розповідати матері про свої справи. А мати в цей час шила, або мила посуд і слухала, не перебиваючи. «Ну, що приніс?» — завжди запитував батько, тільки-но Миколка переступав поріг. Це означало — які нові оцінки з'явилися в щоденнику. І якщо там зустрічалася трійка, батько ставав похмурим і заходжувався крутити свій вус, що виказувало його глибоке незадоволення. Миколка починав лепетати про те, що вчителька Марія Павлівна поставила йому оцінку зовсім не за погані знання, а за чорнильну пляму в зошиті…

«Бережи матір, — сказав батько, коли, вже одягнутий у нову військову форму, останній раз обняв і поцілував його в щоку. — Бережи її. Ти ж тепер один в домі чоловік».

Батько сказав це з усмішкою, але Миколка бачив, що в його очах щось здригнулося. Мати довго цілувала батька і щось тихо говорила, а батько гладив її волосся своєю великою долонею.

«То пам'ятай, — якось дуже серйозно сказав батько, — це дуже важко… Треба бути розсудливою… держи себе в руках… — На порозі він обернувся: — Може, все-таки виїдеш?»

«Ні, ні, — швидко відповіла мати, — я залишуся…»

Тоді батько повернувся і знову попрощався з нею і з Миколкою. В його рухах було щось таке поривчасте, таке розпачливе, що Миколка не стримався і заридав.

На батька чекала машина. Вона повезла його надовго…

За тиждень прийшли німці. І відтоді почалося нове, незвичне життя. Голубів наказали знищити. І якби Миколка не підкорився, німці розстріляли б усіх, хто живе в домі. Як розривалося його серце, коли голуби теплими грудочками падали на ґанок! Поліцай одривав їм голови.

Тепер мати стала ще суворішою, не дозволяла йому виходити з двору, боялася, щоб з ним чогось не сталося…

В сусідньому будинку оселився німецький офіцер. Він ходив у сірому мундирі з безліччю нашивок і в кашкеті з чорним блискучим козирком. У офіцера було повне веселе обличчя, і, одягаючись вранці, він любив наспівувати пісеньку. Особливо дивно було слухати, як він співав по-німецьки «Катюшу».

Одного разу офіцер у розстебнутій сорочці, з-під якої виднілися волосаті груди, висунувся з вікна, помітив Миколку, котрий, сидячи на паркані, намагався зняти з дерева перелякане руде кошеня, і поманив сердитим рухом руки:

— Юнге!.. Юнге!.. [2]

Миколка злякано стрибнув на землю, пішов було до ґанку, але