Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

Це вже для мене цілковита несподіванка, мене навіть бере на сміх, але я намагаюся стримуватись. Варвари й елліни все споконвіку міряли на свій копил. Мій гість виявився гідним сином своєї епохи. Я питаю по можливості найсерйознішим тоном, щоб випадково чимось не образити його, бо він сам багато років навчав мене тактовної чемності:

— Ти віриш у безсмертя людської душі?

Якщо він заперечить, то тим самим заперечить існування всіх надприродних сил.

— Єгиптяни першими почали проповідувати вчення про невмирущість душі людської, — відповідає Геродот. — Після смерті тіла душа переселяється в іншу істоту. Обійшовши так ото всіх земних та морських тварин, душа знову втілюється в новонародженій дитині. Коло замикається через три тисячі літ.

— Ну, це єгиптяни. А як твої співвітчизники елліни? — нагадую я.

— Дехто з еллінів теж перейняв це вчення...

— Ти міг би назвати й імена конкретних людей?

— Міг би, але не хочу.

Це для мене не новина. Так майже слово в слово написано й у його «Історії». Якби він прожив був іще років чотириста чи п'ятсот, зміг би прочитати Вергілієву «Енеїду»: римляни теж вірили в переселення душ, певно, перейняли це вчення від своїх стародавніших сусідів — етрусків. Та й у відомих моєму гостеві індів воно збереглося до наших днів.

Прямої відповіді на запитання Геродот уникнув, і в цьому виявилося все його єство, як виявлялось воно мені в усій подвижницькій праці Батька історії.

Ми знову довго мовчимо, найголовніше сьогодні так і не було сказане. Я намагаюсь проникнути в плин його думок, але не можу й рятуюсь клацанням своєї пластмасової «Еріки», щоб, можливо, розважити і його. Те клацання розмаханих важельків машинки часом дуже хвилює гостя. Колись ми з ним поговоримо про подвиги знайомих йому видатних людей, серед яких він мав би почуватись як рівний між рівними, але не почуває себе так.

— Подвиги коштують великого ризику й вдаються тільки мужнім, — відповість він. — А який із мене сміливець?

Найменше людина знає саму себе.

Але ми отак розмовляємо не щоночі. Надивившись на мою машинку й наслухавшись її донесхочу, він раптом починає пригадувати, як писав свого часу сам. На одній із полиць моєї бібліотеки лежить його досить ваговита книжка, я беру її й простягаю йому. Він крутить книжку в руках і трохи скептично посміхається:

— Вміщується на одній руці...

Я запитую:

— А який вигляд вона мала в твій час?

— Двісті з гаком сувоїв папірусу по два лікті кожен, — відповідає Геродот, мружачись до полиць моєї бібліотеки, яка тягнеться від стіни до стіни. — Моя книжка тут оце ледве-ледве вмістилася б.

А в моїй книгозбірні вміщається зо дві тисячі томів.

Геродот поставив свою видану в наш час книжечку на місце, а потім відступив і глянув на неї від протилежної стіни. Книжка мов потонула в каламутному морі.

— Ти все оце перечитав? — питає він, і я розгублено кручу головою. — Нащо ж вони тобі?

Як я міг пояснити, що немає потреби принаймні відразу перечитувати все, що стоїть у тебе на полицях, скажімо, кількадесятитомні енциклопедичні словники. А багатотомні батареї мертвих і живих класиків? А маса суто випадкових видань, до яких навряд чи коли дійде черга, бо якщо й настане їхній зоряний час, то лише в найближчому складі макулатури... Я спробував пояснити гостеві все це, але він затаврував його простим і звичним для себе словом «варварство». Я відповів, що серед нас тепер багато хто думає так само, мовляв, це інформаційний потоп, у якому рано чи пізно захлинеться цивілізація; коротше кажучи, справжній абсурд. А він знову дивиться на свою книжку:

— Я вклав у неї кільканадцять років життя, а її й не видно серед інших...

Я ж намагаюся виправдати особливості нашої доби:

— У папірусних сувоях лише моя бібліотека зайняда б величезний багатоповерховий будинок, а тепер такі бібліотеки має багато хто.

Гість мій скалить облямоване зморщечками око:

— Навіщо вам стільки книжок, якщо ви їх не читаєте? Може, для утеплення стін?..

Він дуже схвильований і не швидко заспокоюється, зрештою поблажливо підморгує мені:

— Нічого не зробиш, я давно казав, що з варвара важко зробити елліна. Але ти в розпач не впадай: ви, скіфи, найрозумніші серед усіх варварів!

Мені несподівано стає легко від цієї похвали, гість мій теж відчуває це й переймається добрим гумором.

— Я тобі ще не розповідав, як ваш стародавній цар зумів перелічити своїх підданців? — раптом запитує Геродот вельми зичливим тоном.

Я чесно визнаю, що знаю цю притчу з його «Історії», але він уже заглибився в спогад і замислено потирає пальцями зморшкувате чоло.

— Хіба написане на папірусі чи дошці порівняєш із живою розповіддю? До того ж цю притчу мені особисто розповів твій земляк-одноплемінець Темн. Може, він доводиться тобі й далеким пращуром, а пращурів ми обожнювали й мали за святих. Той казан на перехресті Священної путі я сам бачив: величезний мідний казан, від часу напівурослий у землю, його не зрушиш п'ятдесятьма парами волів...

— А може, ти розповів би про себе? — пропоную я. — Людство ось уже майже дві з половиною тисячі років намагається розгадати твою таємницю...

Я говорю це просто так, ні на що не сподіваючись. І, звичайно ж, не без підстав.

— Було б смішно, — каже мій гість, — коли б німий виступив із промовою на еклезії, а незрячий ловив рибу вудкою з поплавком. Та я в своїй «Історії» розповідав же не про себе. — Він несподівано прискалився на мене з-під кошлатої чорної брови, а обернене до мене велике вирячкувате око лукаво засміялось: — Коли