Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

— Ти глянь! — здивувався Сум. — Скромна. Відзначимо це. Значить, почнемо. Спочатку про життя взагалі. Воно не може бути випадковим. Воно — закономірність. Більше того, я гадаю, що життя — це сама матерія, реальність, яка існує навколо нас, у цілому світі, у безконечності.

— Поясніть простіше, — попросив хтось.

— Будь ласка, — радо відповів Сум. — У живих клітинах, в організмах нема нічого такого, що б не було в Природі, в навколишньому середовищі. Ті ж самі елементи, речовини, рідини, гази і тверді тіла. Отже, функції живого тіла тісно зв’язані з якостями неживих тіл. Коротше кажучи, якби в бензині не було можливості горіння, вибуху, то він би не годився для палива в моторі. Якби в неорганічній матерії не було можливості відбитку, відчуття, взаємодії, подразнення, то й життя вищої форми ніколи б не виникло. Його можливість була закладена в найпримітивнішому русі матерії, в її електромагнітній, ядерній взаємодії, в силі тяжіння, в інших, незнайомих ще нам силах. Чи ясно я кажу?

— Ясно! — прогули навколо.

— Кажу далі. Якщо хто буде заперечувати — говоріть одразу, щоб не забутися… Отже, я веду до того, що органічне життя, білкове, те, яке ми бачимо на своїй планеті, є лише часткою єдиного Вселенського Життя Матерії, результатом прояву при певних умовах прихованих якостей цієї Матерії…

— Це щось не те, — раптом озвався Носенко. — Досі ми вважали, що життя зародилося в первісних океанах, так би мовити, стрибком, як перехід кількості в якість. А ви запевняєте, що воно існувало завжди…

Гримайло сердито пирхнув губами, як кіт.

— До чого ж у вас тямки забиті, юначе! Білкове життя не існувало завжди. Воно з’явилося як результат ускладнення нижчих станів життя. Можете називати це не життям, а рухом, силою, взаємодією, як хочете! Зрозуміло? Професор Сум говорить про те, що коли в шкаралупі нема живого зерна, тобто потенційно дерева чи рослини, то нічого з тої шкаралупи не виросте. Так і тут… Якби в матерії не було потенційної можливості вищого білкового, скажімо, життя, то воно й не виникло б ніколи, нізащо! Отже, з повним правом можна називати будь-який стан матерії життям на певному рівні. Чи так я кажу, колего?

— Так, — підтвердив Сум. — Дякую вам!

— А що — з’їв облизня? — засміявся Малина. — Професоре, це феноменально! Це геніальна думка!

— Не треба, облиште! — замахав руками Сум. — Ці геніальні думки висловлювались тисячоліття тому. Не присвоюйте мені авторства. Юначе! Ви ще хочете заперечувати?

— Ні, — кисло відповів Носенко.

— Тоді пішли далі. Значить, ми домовились, що відоме нам життя цілком можна виводити з певних якостей матерії, або об’єктивної і єдиної реальності. Тобто ми проголошуємо єдність життя у Всесвіті. Чому? Бо у Всесвіті нема нічого, крім єдиної реальності, що існує поза нашою свідомістю. Оскільки ж ця реальність, або Матерія, охоплює безмежність, то, значить, і життя безмежне.

— То воно ніколи й не виникало? — здивовано озвалася Маня.

— Ніколи, кирпата, — усміхнувся їй Сум. — Таке, як у нас або на інших планетах, виникає заново, а у Всесвіті воно, як Матерія, існує завжди. Як би тобі пояснити…

— Так дядя ж казав, — зраділа Маня. — Так, як дерево в зерні. Еге ж?

— Правильно! Молодчина! Ти думаєш швидше, ніж я. Йдемо далі.

Раптом біля дверей хтось заметушився, люди розступилися. З’явився директор, а за ним американські гості. Лисиця покашляв, якимсь дерев’яним голосом сказав:

— Товариші, тут наші закордонні гості бажають послухати… м-м… вашу дискусію.

— Якщо дозволите? — ввічливо посміхнувся Нойс.

— А чого ж, — знизав плечима Сум. — У нас не закриті збори. Всім вільно.

Нойс з дружиною протиснулися до бар’єра. Дві молоді дівчини звільнили їм місця у плетених кріслах.

Сум, майже не звернувши уваги на гостей, вів далі:

— Отже, ми можемо сміливо проголошувати єдність життя у безмежному Всесвіті, бо нема найменшого атома, який би не був зв’язаний з усім Космосом. Адже недарма сказано, що найменша частка матерії відбиває всю безконечність, тримає її в собі, у потенції. Мікросвіт і Макросвіт — єдині. Найменше життя і життя Безмежжя тісно зв’язані. Вони існують вічно, вони незнищенні і ніколи не перестануть існувати.

— Хто ж все-таки їх створив? — раптом запитав Нойс, переглянувшись з дружиною.

Присутні загомоніли, зашушукались. Сум здивовано зиркнув на закордонного гостя, знизав плечима.

— Пробачте, містере…

— Нойс.

— Пробачте, містере Нойс, ми давно залишили суперечки на телеологічні[1] теми. Та оскільки ви зачепили це питання, я відповім: Матерію, або Життя, ніхто не створив. У Безмежжі вони існують вічно. Більше того — вони і є Всесвіт. Не можна говорити про Всесвіт, про Буття без Матерії. Не було б Матерії, не було б і Всесвіту. Для чого ж тут творець?

Нойс, вихопивши блокнот з кишені, щось гарячково строчив у ньому. Сяючи штучними зубами, він шепнув Гримайлу:

— Сенсація буде! Ніколи не думав, що зустріну таке.

А коли Сум закінчив фразу, кореспондент єхидно запитав:

— Ви відкидаєте творця? Значить, відкидаєте безсмертя особи! Ви не даєте ніякої перспективи людям. Народився, вмер, а далі пусто. Пітьма. Ваша ідеологія не має під собою ні моральної, ні етичної основи. Ваш індивідуум — це примара. Він з’являється в світ випадково, живе, як метелик, коротке життя і назавжди зникає в пітьмі.

— Не так! Зовсім не так! — гаряче озвався Іван Заграва.

— Ану, ану, юначе, — підохотив Сум. — Скажіть йому ви,