Читати книгу - "Зелена пастка, Анатолій Олексійович Стась"

оце Єржі, за руку привів на веранду з бамбуковою стелею. Я також привітався. Привітався рідною мовою, забувши, що тут мене ніхто не зрозуміє. Тоненьке в'юнке дівчатко, аж чорне від смаги, — то була Меро, — по-англійськи запитало в рудого хлопця, що ж ото я мовив. Рудий наморщив носа, буркнув: «Він сказав, що все життя мріяв зустрітися з тобою». Чорне дівча дзвінко розсміялося і тицьнуло мені теплу міцненьку руку.

Меро виявилася веселою пустунею, не кажучи вже про мого ровесника Жака, який також не любив нудьгувати і, видно було, зрадів моїй появі у «замку». Вже того дня я знав, що Жак з Бразілії, з міста Ріо-де-Жанейро, його батько працює інженером на заводі, де виробляють синтетичні тканини, а мати — артистка естради, відома співачка. Сеньйора Росіта доводиться Жакові рідною тіткою по матері. Він приїхав до неї на ціле літо і почуває себе в «замку» як удома.

Власне, ніякого замку поблизу містечка Пері не було. То ми з Жаком жартома назвали так оселю сеньйори Росіти. Старий двоповерховий будинок зовні чимось нагадував фортецю з гравюр стародавніх художників. Дім стояв за дві милі від Пері, в густому парку, на березі ріки. Жак розповів мені, що ця оселя — родинна маєтність покійного чоловіка сеньйори Росіти, вчителя, який викладав природознавство в місцевій гімназії. Він помер чотири роки тому, мала Меро навіть не пам'ятає батька. Родичі небіжчика кликали вдову з донькою до себе у Болівію, та вона не захотіла полишати край, де народилася і прожила все життя. Господиня «замку» і мати Жака були індіянками з племені каджао, колись великого і могутнього, яке володіло чималою територією сельви на лівобережжі Вачуайо.

В домі сеньйори Росіти розмістився «штаб» наукової експедиції, яку очолює мій батько. Тітка Жака поступилася кімнатами нижнього поверху. В будинку просторо, місця вистачає, старий Катультесе всюди підтримує чистоту, порядок, сеньйора Росіта вміє готувати дуже смачні страви і догоджати людям. Навіть завжди насуплений, невдоволений канадець Тім Уїллер, батьків помічник, відомий спеціаліст-хімік, останнім часом уже не бубонить про «клятий край світу» та про свою квартиру, залишену в Торонто.

До того ж «замок» віддалений від Пері з його курними вуличками, облупленими стінами, із галасливим базаром. Повертаючись із далеких мандрів по хащах та болотах сельви, члени експедиції почувають себе в будинку як у тихім закутку, тут їм ніхто не заважає працювати, вони спокійно обробляють зібраний матеріал. Та й від спеки є де рятуватися в години відпочинку — поряд несе свої хвилі повновода широка Вачуайо.

О, ця Вачуайо!.. Нічні тумани, піщані мілини, тунелі-затоки серед непролазних заростей тропічного лісу. А новачкові до ріки краще не наближатися. В день нашого прибуття сюди я вийшов надвечір на берег у супроводі Рудого Зайця. Миттю скинув черевики і вже ладен був з розгону шубовснути у воду. Та не встиг кроку ступити, як Рудий Заєць застережно схопив мене за руку. Він копирснув патиком, з землі вистромились тонкі гострі шпичаки.

— Риба арайя, — пояснив мій новий знайомий. — Має звичку закопуватися у вологий прибережний пісок. Наступиш ось на такий шпичак — проткне навіть шкіряну підошву, днів зо три нога буде як колода, від болю на стіну дертимешся.

Того вечора я довго не міг заснути. З вікна дивилися на мене волохаті ясні зорі, та серед них я знайшов на небі лише сузір'я Південного Хреста. Я лежав на прохолодних простирадлах, розісланих сеньйорою Росітою, згадував наше місто, і мені вчувався його рідний гомін…

Місто, де промайнули всі мої чотирнадцять років, також розкинулося на узбережжі. Тільки наша ріка зовсім не схожа на каламутну жовту Вачуайо. З вікон нашої квартири видно далекий розсип вогнів, вночі вони зливаються із зорями, з горизонтом, міріадами іскор віддзеркалюють у прозорій блакиті води. Вранці в нас будинки оповиті легким серпанком, а в міру того, як сходить сонце, — їхні обриси вимальовуються поступово, неначе виступають з імли казкові диво-велетні. Спершу сонячні промені бризкають на пласкі майданчики дахів, на тераси, що полум'яніють квітами, потім сонце ллє золото вниз, на стрічки тротуарів-ескалаторів, що розносять у всі кінці міста строкатий натовп людей. Навісні дороги поміж громадь будинків сплітаються в безліч прямокутників, і здається, що в повітрі зависла величезна сітка, по якій без упину сновигають невеличкі кабіни-павуки. За кермо цих «малят» може сісти будь-хто, навіть таке дівча, як Меро, бо ведуть їх по маршруту слухняні автомати.

Щоранку я похапцем ковтаю сніданок. Вікно в моїй кімнаті — на всю стіну. Видно, як злітають з дахів-майданчиків, з дахів-стадіонів, з дахів-садів червоні, сині, білі, жовті метелики-аеротаксі. Варто мені натиснути біля дверей вітальні четверту згори кнопку, ступити на смугастий килимок ліфта, і за півхвилини я буду на даху. А там уже чекає на мене один з кольорових «метеликів». Від нашого дому до школи політ триває якраз чверть години.

Наше місто колись будувала молодь, тому воно й зветься Комсомольськ-на-Дніпрі. Батько зберігає крихкі пожовклі фотографії та старі газети — дивні, надруковані на сіруватому папері, які тепер побачиш хіба що в музеях. На знімках — схожі, як близнята, п'яти- й дев'ятиповерхові коробки будинків, чорний асфальт, металева щетина над дахами — то були такі перші телевізійні антени. В газетах є кілька заміток, обведених уже ледь помітними рисками вицвілого чорнила. В них розповідається, як зводили оті приземкуваті будівлі побіля Дніпра хлопці та дівчата п'ятдесятих та шістдесятих років минулого століття. Мій дідусь також будував ті, давно вже знесені споруди, було йому тоді сімнадцять…

Я люблю своє місто. Мені найбільше подобалось, коли ми вдвох з батьком зручно вмощувалися в прозорій кабіні таксі, і я вів «метелика» над Дніпром, над плавнями, а потім приземлялися серед степу. А степи в нас!.. Влітку там блукають тремтливі марева, шугають у небі яструби, і все перед тобою як на долоні, куди не кинь — всюди степ, рівнина, ласкаве небо, сонце. Простір! Може, тому оксамитова стіна джунглів і здалася мені з першого погляду тісною, задушливою…

Та нудьгувалося мені тут недовго. Рудий Заєць, а надто маленька Меро швидко призвичаїли мене до нового місця. Ми часто блукали вуличками Пері, зазирали в безлюдні крамнички та кафе, де дрімали бармени і продавці, зупинялися біля гомінкої дітвори, що збиралася навколо невеликого басейну з фонтаном, навпроти напіврозваленого католицького собору. Потім прямували до міського майдану. Там височіли залишки стародавньої