Читати книгу - "Саботаж"

великим шматком вати. Затамувавши подих, вона відвернула обличчя, змочила вату в рідині і приклала її до носа полоненого. За тридцять секунд Солоґастуа завмер. Поки Фалько накривав тіло ковдрами, маленькою валізою, кошиком для пікніка й зачиняв багажник, Малена вмощувалася за кермом. Фалько глянув на жандармів, які витягли трупи з канави й зняли шлагбаум.

– Як почувається сеньйора мільйонерша? – спитав він іспанською.

У напівтемряві, прорізаній скупим місячним сяйвом, було видно, як жандарми знімають форму і ховають одяг між кущами.

– Вона ще не отямилася, – відказав найнижчий чоловік.

Фалько задоволено кивнув.

– Біда, якщо вона не вміє керувати машиною. Довго доведеться чвалати, коли прокинеться.

Той зареготав.

– Їй доведеться чвалати у будь-якому разі. Ми вивели з ладу двигун і прокололи шини. Як тобі ідея?

– Чудово!

– Коли вона повернеться додому або знайде телефон, ви вже дістанетесь Іруна.

Фалько вийняв портсигар, срібну запальничку «Паркер Бекон» і запалив сигарету.

– Хороша робота, – мовив він, випускаючи дим.

– Твоя дівчина добре трималася, – погодився чоловічок.

– Так.

– Можна сказати, дуже добре.

Посвітивши запальничкою, Фалько глянув на наручний годинник. Доволі пізно.

– Хутчіше, забираймося звідси, – сказав він. – Вам щось потрібно?

– Ні. Все гаразд.

– Щасливої дороги!

– Навзаєм, дорогенький.

Перш ніж загасити вогник і рушити до «пежо», Фалько встиг розгледіти жаб’ячі очі й жорстоку посмішку Пакіто Павука.

До кордону залишалося дванадцять кілометрів. Проїхавши Сен-Жан-де-Люз, вони звернули на звивисту дорогу, що зміїлася між сосняками й високими скелями. Унизу плескалося сріблясто-чорне море, що мерехтіло, мов агат. Фалько й Малена Ісаґіррі не розмовляли відтоді, як проминули міст. Чоловік запалив сигарету «Players» і сунув їй до рота, після чого закурив сам.

– Хочеш відпочити? Я можу сісти за кермо.

– Ні. Я не втомилася.

Її профіль ледь виднівся в напівтемряві. Затиснувши сигарету між зубами, Малена міцно обхопила кермо обома руками.

– Я ніколи не бачила, як убивають людину, – сказала вона.

Якусь хвильку вони мовчали. Фалько курив, дивлячись на освітлене фарами шосе. Праворуч виднілися огорожі й придорожні стовпи, пофарбовані червоно-білими смугами.

– Я навіть уявити не могла, що це станеться саме так, – додала вона.

Він зацікавлено глипнув на неї.

– Як?

– Просто й буденно. Мені здавалося, що в таких випадках важко уникнути конфліктів, пристрастей, сутичок. А те, що ми провернули, нагадувало якусь бюрократичну процедуру.

Вона професійно зменшила швидкість перед поворотом. Скрипнули шини, і Фалько подумав, що Солоґастуа, мабуть, перевертається в багажнику. Краще б він спав.

– Ти був таким спокійним… Ти завжди так поводишся?

– Не завжди.

– Сумніваюсь, що мого батька й мого брата Іньїго вбили подібним чином. Я радше уявляю розгніваний набрід. Комуністичні орди. Ти розумієш.

– Можливо, – погодився Фалько. – Існує чимало способів вбити людину.

– Дивлячись на тебе, будь-хто сказав би, що ти знаєш усі способи.

Запала чергова пауза. Розвернувшись до жінки, Фалько не відривав від неї допитливого погляду.

– А ти зробила б це в разі потреби? Натиснула б на спусковий гачок?

– Гадаю, так. – Вона здвигнула плечима. – Врешті-решт я воювала з рекете. Я ж карлістка.

Вони ще трохи помовчали.

– Ця божевільна Республіка перетворилася на суцільний хаос, – нарешті сказала Малена. – Марксисти готувалися влаштувати революцію, але ми їх випередили. Де ти був вісімнадцятого липня?

– Не пам’ятаю. Десь там.

Цього разу розвернулась Малена, намагаючись визначити, чи говорить він серйозно або іронізує. Потім вона зосередилась на дорозі, уповільнивши хід перед наступним поворотом. І знову скрипнули шини. На щастя, вони нові, подумав Фалько, схопившись за ремінь безпеки. Шини «Мішлен», встановлені для належного проведення операції.

– На цій війні я – простий солдат, – зауважила жінка. – Так само, як і ти. І ті двоє товаришів, перевдягнені жандармами.

Фалько подумки посміхнувся. Називати їх «товаришами» було наївно. Очевидно, що вона погано знала обох – його та Пакіто Павука. Минулого тижня кілер прибув на південний схід Франції, аби допомогти їм підготуватися до фінального етапу. Причепурений, огорнений пахощами брильянтину і трояндової води, Павук не питав зайвого – його цікавили лише накази, що їх він мав виконувати.

– Може, колись настане і моя черга, – задумливо мовила Малена.

– Убивати?

Супутниця тихенько засміялась і знову перемкнула передачу. Тепер вона затиснула сигарету між двома пальцями правої руки, що спиралася на кермо.

– Помирати.

Фалько зробив довгу затяжку. Жінка періодично зиркала на нього, не відволікаючись від шосе. Вони розпочали спуск. Дорога стала рівнішою, скелі залишилися позаду, а над ліхтарями нависали сосни, що чітко вирізнялися в місячному сяйві.

– Я пішла воювати не тому, що хотіла помститися, – прошепотіла Малена після тривалої мовчанки.

Вона покрутила ручку, опустила віконце й кинула недопалок. До салону увірвався вітер, розсипаючи маленькі іскринки.

– Я підтримувала тих, хто організовував повстання, – додала вона. – Я була з ними задовго до того, як вбили мого батька та брата… Це хрестовий похід проти марксистського атеїзму і сепаратизму.

Фалько спокійно кивнув. З’явилися перші будинки Андая. Фари вихопили з темряви плакат із назвою міста.

– Готовність завдавати шкоду неабияк допомагає,– нейтральним тоном мовив він, немовби підсумовуючи все сказане раніше.

– Готовність завдавати шкоди, – повторила Малена, стукнувши долонею об кермо. – Звучить непогано. Чи мучить тебе совість, коли ти вбиваєш один раз або робиш це надто часто? Чи буває «забагато» жертв?

Він помовчав кілька секунд, удаючи, ніби розмірковує, хоча чудово знав відповідь.

– Буває.

– Чи залишаються неприємні спогади?

– Іноді.

– Я запитую себе, як ти живеш із думкою про всіх тих небіжчиків.

Фалько загасив сигарету в попільничці й жбурнув недопалок у вікно.

– Добре живу.

Малена витримала коротку паузу.

– Знаєш, ти дуже дивний чоловік, – зітхнула вона. – З тобою якось тривожно. Гадаю, мені буде краще працювати без тебе.

– Залишилася одна непроста формальність.

– Про що ти?

Фалько вказав на другий плакат, який вони саме проминали, – «Douane française»[3]. Потім витягнув браунінг із шухлядки, перевірив наявність кулі в патроннику і поклав зброю назад.

– Ми майже приїхали.

Будка жандармів стояла поблизу запаленого ліхтаря, на лівому боці шосе. Другий ліхтар, встановлений на протилежному боці, освітлював білу будівлю митниці. Пофарбований у червоні й білі смуги шлагбаум був опущений, аби перегородити шлях автомобілям. За ним простиралася нейтральна зона – довгий залізничний міст. Удалині миготіли вогні іспанської митниці.

– Не глуши двигун і не виходь з машини, якщо тобі не накажуть, – мовив Фалько. – А якщо виникнуть проблеми, тисни на газ, збивай шлагбаум і мчи до іншого боку кордону не озираючись.

– А ти?

– Не хвилюйся за мене. Якщо наш план зірветься, роби те, що я казав. Зі мною чи без мене. Зрозуміло?

– Так.

Малена зупинила машину за десять метрів від шлагбаума, виконуючи вказівки жандарма, який махав електричним ліхтарем поряд із будкою. Фалько нарахував ще трьох жандармів. Один стояв біля шлагбаума, а двоє – на подвір’ї митниці.

– Вимкніть фари й опустіть