Читати книгу - "Переяславська Рада. 1654"

про роль України в зовнішньополітичному житті Європи, навіть коли йдеться про її найближче оточення, не кажучи вже про інші європейські (і не тільки європейські) країни. Винятком є хіба що Річ Посполита. Лише її позицію стосовно України можна більш-менш чітко визначити упродовж українських визвольних змагань починаючи з 1648 року. Та роль України в зовнішньополітичному житті Московії, Криму, Османської імперії саме в перші десять – п'ятнадцять років її існування як козацької держави висвітлено недостатньо. Годі говорити про контакти України з більш далекими, але не менш зацікавленими в ній країнами. Такими, скажімо, як Швеція, Бранденбург чи Венеція. Збірник актових матеріалів із шведського державного архіву, опублікований в «Актах Юго-Западной России», є саме тим винятком, що лише підтверджує правило. Усі ці обставини заважають з'ясуванню всього комплексу зовнішньополітичних причин, що призвели до українсько-московського зближення. Особливу увагу слід би було звернути на дослідження тих мотивів, що ними керувалася Москва під час створення союзу з Україною.

Якщо українська мотивація (хоч невідомо, реальна чи вигадана) на зближення з Росією в українських джерелах була неодноразово викладена, то причин, що спонукали Росію на союз з Україною (чи на «возз'єднання» або приєднання) названо не було. Ми нині не маємо в науковому обігу наративних джерел російського походження, що були б присвячені або торкалися українсько-московського договору 1654 року. Фактично досі точно не з'ясовано, як у Москві ставилися до українсько-російського зближення. А «неправильне» вживання царських титулів та утиски, від яких потерпає православне населення Речі Посполитої, явно є не причиною, а лише приводом для розв'язання війни проти неї. Та й навряд чи можна чекати докладнішої й відвертішої мотивації від офіційних урядових заяв.

Зупинімося докладніше на історичній літературі XVII–XVIII століть, аби краще усвідомити, як сприймали її сучасники.

Для прикладу наведемо двох українських авторів, котрі ще в ті часи залучили для створення своїх праць актові матеріали.

Скоріш за все, основною причиною появи великої кількості актового матеріалу у творах Самійла Величка та Григорія Грабянки було те, що обидва автори мали широкий доступ до архівів. Так, С. Величко тривалий час служив у канцелярії генерального писаря В. Кочубея. Григорій Грабянка з 1687 року був полковим суддею Гадяцького полку, а потім – довіреною особою П. Полуботка, з яким 1723 року їздив до Петербурга і разом з ним був ув'язнений. У 1729 році, на прохання Д. Апостола, Г. Грабянку було звільнено і призначено полковником Гадяцького полку. Самійло Величко актові матеріали використовував набагато ширше, ніж Г. Грабянка. Це більш ніж закономірно, адже С. Величко мінімум два десятки років працював в архівах Генеральної канцелярії. Звичайно, що Г. Грабянка або не мав доступу до цих матеріалів, або не мав змоги працювати з ними постійно.

Першою з'явилася на світ праця Г. Грабянки (1710). Починається літопис авторською теорією про походження козаків (він гадав, що пішли вони від хазар) і закінчується призначенням на гетьманство Івана Скоропадського. Основна частина твору – українські визвольні змагання з 1648-го по 1655 рік. Ці події описані найдокладніше. Що далі від 1655 року, то описи стають коротшими, а ближче до 1709 року обмежуються одним-двома реченнями на річний перебіг подій. Особливо це впадає в око в описах подій після 1700 року. У праці Г. Грабянки, в описі подій 1654 року, ми бачимо текст українсько-московського договору, що його автор подає як договір Богдана Хмельницького з московським царем. Статті, наведені Г. Грабянкою як українсько-московський договір 1654 року, навряд чи є текстом цього акта. Так, давно вже відомо, що в договорі 1654 року вказувалася кількість реєстру Війська Запорозького. У тексті, наведеному в літописові Г. Грабянки, про це немає жодної згадки. Цей договір має дуже великі розбіжності з варіантом з двадцяти трьох статей, проте він дуже схожий на Переяславський договір 1659 року, наведений у літописі С Величка. У самого ж С. Величка тексту договору 1654 року немає. Більш того, у літописові взагалі відсутні будь-які згадки про те, що цей договір було зафіксовано на папері. З актів, що стосуються створення українсько-московського союзу, у літописові С. Величка є дві жалувані грамоти від московського царя: грамота Богдану Хмельницькому і Війську Запорозькому, а також грамота суддям, городничим і всій малоросійській шляхті. У грамотах було зафіксовано підтвердження вимог, висунутих українською стороною до царя з приводу укладення договору, а також затвердження царем усіх прав і вольностей, що їх мало Військо Запорозьке і малоросійська шляхта. Григорій Грабянка вважав, що причиною зближення Богдана Хмельницького з Москвою була загроза утворення татарсько-польсько-російського військового союзу проти України. Автор літопису звертає увагу на наміри татар залучити Військо Запорозьке до походу на Москву, за що московський цар, за умови, що гетьман погодиться на пропозицію татар, піде війною на Україну. Богдан Хмельницький викриває цей план і робить кроки на зближення з Москвою, відвернувши таким чином загрозу знищення України. Основною причиною, що змусила Богдана Хмельницького піти на союз з Московією, на думку С. Величка, було бажання повністю відокремитися від Речі Посполитої: «…обтяжившись цією шестирічною війною з поляками і позбувшись надії дійти з ними коли-небудь бажаної злагоди й дружби, Б. Хмельницький вирішив, що польську владу треба навічно відкинути й лишитися з усім народом малоросійським під міцною в Бозі протекцією присвітлого монарха й самодержця всеросійського…». Чому для того, щоб відсепаратуватися від Речі Посполитої, Богдану Хмельницькому потрібна була допомога, автор нічого не каже. Не пояснює також і того, чому саме в московського царя він просив цієї допомоги.

Існує дуже багато різних джерел XVII–XVIII століть іноземного походження, де так чи інакше висвітлюються події Визвольної війни в Україні, але більшість із них не дає нам ніяких, або майже ніяких, відомостей про українсько-московський союз 1654 року. Особливо це стосується наративних джерел польського походження, які найбільшу увагу приділяють подіям початку Визвольної війни. Найпопулярнішою темою тогочасних польських мемуарів та хронік є всенародне повстання в Україні 1648–1649 років. Не менш популярною з-поміж таких творів є битва під Берестечком, але подальші події Визвольної війни в Україні, а особливо укладення українсько-московського договору 1654 року, явно обійдені увагою літописців. Актових матеріалів польського походження стосовно договору 1654 року дуже мало. На тлі досить численних джерел польського походження про інші події Визвольної війни в Україні це особливо помітно.

Взагалі наративні джерела, що хоч якось торкалися подій Визвольної війни, дають дуже мало інформації щодо українсько-московського союзу 1654 року. Винятком