Читати книгу - "Вежі мовчання"

Він почувався ображеним. Сьогодні, після всього пережитого, після вчорашнього похорону батька, через що й довелося відкласти відрядження, нелегкої дороги й напруженої, й від цього малоприємної розмови з директором йому чомусь особливо хотілося почути дощ. Але він не міг. «Якась слухова імпотенція!» — досадував він і згадував, як знову ж таки у дитинстві чув і шерех трави, і те, як місяць рухається по небу, і цвіркотіння коників. Що вже говорити про якісь там краплі, що летять униз і розбиваються об землю?! Це ж був колись цілий звукострус!

За сьогодні він не вперше з тугою згадував дитинство. Напевно, це все через батькову смерть. Попередні дні він провів у клопотах про похорон. У його рідному містечку не так вже й просто організувати все швидко й чітко, та він зміг, і тепер лежав вичавлений, наче лимон. Втім, головне — з мамою все гаразд, наскільки можна це сказати про жінку, що переживає смерть людини, з якою прожила стільки років. Батька він любив, хоча той завжди був досить суворий з ним і часто — несправедливий. Проте тепер Родіон відчував лише вдячність за прищеплену високу міру відповідальності й дисципліни.

Ці якості колись здавалися йому зайвими, але в нові часи з’ясувалося, що людей, водночас дисциплінованих і кмітливих, у цій країні живе не так уже й багато.

Батько довго хворів, тому його смерть не стала несподіванкою. Радик був навіть схильний розцінювати її як спасіння для матері від непосильної турботи — ніяких медсестер-доглядальниць вона, звісна річ, не визнавала. Отож помер — то й помер, хоча в глибині душі йому час від часу ставало неймовірно гірко, і він декілька разів ледь стримував, не даючи вирватися назовні, клубок у горлі. «Якби я міг почути дощ, то заснув би спокійно», — подумав він, устав із широкого, але від цього не менш непристосованого для нормального спання ліжка і вийшов на балкон. Дощ летів зовсім поруч, та від цього не ставав більш реальним. Радик підставив руку під краплі. Отже, так і є, все правильно — дощ існував. Він закурив і подумав про безглузді слова, що сказав йому знаний машинобудівник-герой Матвій Степанович Донець на прощання. Директор й водночас голова правління найбільшого в регіоні заводу взяв зі столу невелику зашарпану книжечку темно-синього кольору, поводив нею, наче психіатр молоточком, у повітрі перед обличчям Родіона і сказав, немов повідомив останні спортивні новини: «От у кого вчитися треба! От — кого читати! А то розбалували народ!» На книжечці Родіон устиг прочитати ім’я автора — «Сталін».

Дивно, але практично все, що вони обговорювали, жодним чином не стосувалося місії Родіона на підприємстві. Матвій Донець розповідав про складності збуту, про підступних азіатів і невдячних робітників, але ніяк не про договори й судові позови. Чесно кажучи, Рад не зовсім розумів, навіщо йому взагалі треба було йти до директора. Хто він такий, щоб забирати час у настільки зайнятої й важливої людини? Адже завдання, яке йому доручили, виглядало досить ординарно. Щоправда, у головній конторі давно ходили чутки, що між Матвієм Донцем та холдингом пробігла чорна кішка, але все це — лише чутки. Підприємство працювало і стабільно давало прибуток, в основному, за рахунок контрактів за кордоном, у Середній Азії й Ірані, де в Донця ще з радянських часів лишились серйозні зв’язки. Матвій Степанович був динозавром машинобудування, так званим «червоним директором» у всіх смислових і кольорових відтінках цих слів. Але колись він виявився трохи спритнішим і завзятішим, ніж більшість його колег, які марно намагалися зберегти державні заводи в соціалістичній власності, й, не мудруючи, просто акціонував усе в однобічному порядку. Потім, звісно, більшою частиною акцій довелося поступитись впливовим людям, та однак Матвій Донець до цього часу залишався найголовнішою особою на підприємстві та в акціонерному товаристві. «Без Червоного Дона на території навіть горобці не цвірінчать!» — жартували ПОХРівці. Червоним Доном Матвія Степановича прозвали не тільки за публічну прихильність до комуністичних ідей, місце народження і прізвище, а й тому, що від найменшого вибуху гніву уродженець Донбасу червонів, мов кумач. Втім, у новітні часи прізвисько Червоний Дон набуло трохи підступного відтінку і змісту — за останні п’ятнадцять років затятий комуніст і супротивник приватної власності став вельми багатою людиною. Червоний Дон пашів здоров’ям і був ласий до жінок за сорок, віддаючи перевагу розмірам грудей не менше четвертого й відверто великим дупам. У цьому він був справжнім чемпіоном, і, не зважаючи на сімдесятиріччя, що наближалося, здаватися у полон немічності не збирався, залишаючись бадьорим та енергійним, як і двадцять, і тридцять років тому. Середнього зросту, міцний чолов’яга із живими, розумними очима, яких, здавалося, нітрохи не торкнулася старість, навпаки, у них, як і раніше, читалися лють і поблажливість; великий гострий ніс і яскрава цілковита лисина. Прощаючись, він підвівся, подаючи тверду, як камінь, долоню. «Я дам команду, щоб вам в усьому сприяли, — сказав, ритмічно постукуючи кісточками пальців по стільниці. — Вашу перевірку потрібно закінчити якнайшвидше, це наш спільний інтерес. Усі необхідні телефони візьмете у приймальні в Антоніни. Потім обов’язково зайдете до мого зама з особливих питань Назара Івановича, він у курсі».

І це теж було дивно. Спочатку візит до самого Червоного Дона, потім «заступник з особливих питань»… Таку посаду, як правило, на великих виробництвах завжди займали колишні (втім, відомо, що колишніх там не буває) співробітники КДБ або СБУ. Виходить, його перевіряли, його оцінювали, йому приділяли підвищену увагу, на нього розраховували — і це також було приємно, це було добре.

Погано було те, що він не розумів, чому так відбувається.

Він ліг і несподівано швидко заснув. А зранку ущух дощ, і настала золота осінь. Родіон довго розглядав у дзеркалі своє вузьке обличчя, довго пестив його лосьйоном після гоління і втирав крем у шкіру. Одягнувшись, ще раз переконався, що костюм сидить бездоганно, краватка зав’язана модним косим вузлом, сорочка випрасувана чудово. Але головними в гардеробі він вважав три деталі: взуття, годинник та окуляри. Його батько, який, попри не дуже-то й великі заробітки, завжди одягався бездоганно, казав: «Якщо в чоловіка гарне взуття, то вже тільки це означає, що він добре одягнений!» І це було правдою. Рад дотримувався